На вулиці весна, так красиво, ми не їдем на Книжкову країну, бо є пріоритетніші витрати, тому показуємо книжки старі й трохи покоцані життям

Тепер, коли ми привернули вашу увагу, буде історія.

Час від часу я відчуваю потребу очистити свою бульку від людей, які мені набридли з якоїсь причини. Це стосується, звісно, і реальних людей (їх менше), але передовсім – блогерів (їх більше, і це, як на мене, яскравий маркер епохи соцмереж). Тож відписуюсь від акаунтів в інсті й ютуб-каналів, уникаю контенту, створеного людьми занадто нарваними чи демонстративно лояльними до плюралізму думок; інфлюенсерів цінностей, які заплющують очі на те, як вподобані ними культурні діячі нехтують тими ж цінностями; контент-мейкерів, зациклених на одній темі тощо.

Туди ж – підписки на книжкових блогерів, а раз я досі не знайшла ідеально мого каналу, то звертаюсь до вас: поділіться, кого дивитесь на ютубі (можна радити блоги англійською! тільки не про романтичну літературу), і додайте два слова, чому вони вам подобаються 🫶

Спостереження перше. Крістіна виростала почасти у дитбудинку, почасти у приймах, почасти з матір'ю, яка над нею знущалась і не була за це покарана. Та на момент оповіді вона – лікарка, дружина, мати двох дітей і власниця будинку, який купила і відремонтувала сама. Марґарета, будучи знайдою, що також росла в приймах, пішла вивчати археологію, покинула її заради фізики і будує таку-сяку кар'єру в науці. Я просто згадала "Мідноголового Демона", де заявлені в анотації "бійці" тільки соплі жувати можуть.
(Так, звісно, ще є Бірґітта, яка перепробувала проституцію, алкоголізм, наркоманію, у якої захист дітей відібрав сина, і ця героїня у мене викликає найбільше сумнівів: вона написана відверто тупою, злою і впертою, була такою з дитинства, і закрадається у мене підозра, що авторка сама цю персонажку зневажала, бо нічого в її арці не викликає співчуття, особливо на фоні інших її сестер, які берега не пустились.)

Спостереження друге. Дезіре має дуже важку інвалідність усе своє життя, через яку не може рухатись, говорити, обслуговувати себе чи навіть вкоротити собі віку. Вона жила у притулку, над нею проводили нейрохірургічні експерименти, і хоча вона недурна і любить фізику, але ставлення до неї та невиправдані надії на одужання так її підкосили, що вона здалася, хоча могла й науковий ступінь отримати. Зрештою вона просто існує, ані її тіло, ані розум не функціонують так, як того хотіли би. Виникає, мабуть, не вельми гуманне питання: цінність людського життя – це прекрасно, але в якийсь момент вона стає знущанням над людиною, яка не може нічого, і перетворенням її з особистості на безвільний об'єкт досліджень, тож де межа?

Спостереження третє. Тамара Гундорова, досліджуючи українську літературу після Чорнобиля у 1990-2000-ті роки, пише про метафору хворого тіла, яка дає авторові розширити оптику персонажа, адже хвороба дозволяє виходити за встановлені межі для ретельнішого пізнання світу. І от дивлюсь я на Дезіре, а думками лише в тому, що Швеція першою забила на сполох після аварії на ЧАЕС, а "Квітнева відьма" видана 1997-го, тож чи не варто дослідити шведську літературу того часу – а раптом там є схожі на українські мотиви?

***

Якщо читали, розказуйте, як вам?

"Квітнева відьма" Майґуль Аксельссон – одна з тих книжок, яких я довго уникала, а як нарешті взяла до читання, то тішилась доречністю обраного моменту і відчуттям, що доросла до цього роману саме зараз.

Це історія Еллен та чотирьох її дочок: кревної Дезіре, яка має важку форму ДЦП, та трьох прийомних, дівчаток, яких вона виховувала кожну з різного віку, Крістіни, Марґарети і Бірґітти. У момент оповіді їм усім приблизно по 45-47 років, і Дезіре викладає нам життя кожної, і ці життя сповнені болю, замкненого в шухляді, насильства і самотности.

Так, Марґарету мати покинула в пральні якогось будинку, і хоча її виховувала Еллен і дуже любила, та не змогла позбавитись цього відчуття непотрібности й порожнечі. Крістіна потрапила до Еллен з притулку, куди її доправили соцпрацівники після того, як її мати, що має важке психічне захворювання, прив'язала п'ятирічну дочку до ліжечка і спробувала спалити. Бірґітту соцслужба доправила до Еллен після того, як байдужа до неї мати допилась до білої гарячки. Сама ж Дезіре все життя прикута до ліжка, терпить епілептичні напади, не може ані говорити, ані їсти самостійно, проте має особливий дар – мандрувати поза тілом, використовуючи людей чи тварин.

Важлива заувага: роман виданий 1997 року, тож охоплює часи 1950-60-х у минулому і, мабуть, того ж 1997-го в теперішньому. Тож це текст про реформацію Швеції, від повоєнної руїни до того, що ми знаємо про Швецію зараз.

Я би хотіла сказати, що це роман про тяжке життя і без війни, який, як то не дивно, мене не вкурвив, але основоположна трагедія, з якої починається вервечка болісних збігів кількох пов'язаних життів, починається саме з війни, а точніше зі спричиненого війною голоду, який переживає Еллен – матріархиня сирітського роду (який, на жаль, зрештою так і не відбувся).

Сюжет просувається дуже повільно; не знаю, чи це натяк на те, що героїні застрягли і живуть у своєму травматичному минулому, чи просто метою тексту було підсвітити проблеми, які були, а не проблеми, які є нині. Чи і те, і те. (Зрештою сюжету в теперішньому часі особливо й не виявилось, суть була в тому, аби кожна сестра [ймовірно, вчергове] відрефлексувала своє минуле.)

Кожну з героїнь по-своєму перемелює життя, і роман перш за все про це: про гнилу соціальну систему, яка не захищає вразливих, про нетерпимість до людей з інвалідністю, коли найменша вада, як-от клишоногість, стає вироком і дитину закривають у "спеціалізованому притулку", де "про неї подбають", про дітей небажаних і бажаних, але неможливих з різних причин, про матерів і доньок, а також про сімейну травму, її подолання чи ні.

🍊 Треба таки зібратися з думками й поділитися відгуком на "Помаранчі – не єдині фрукти" Джанет Вінтерсон, бо свято на носі, постів немає.

Нинька всі її читають, і приблизно з однакової причини: новинка перекладу, автобіографічний роман-дорослішання, бунт проти релігії. Але, як завше, не я. 

Я торік, також у квітні, читала "Пристрасть" – повністю художній текст, на який мені все ж варто було дати розгорнутий відгук тоді; історія про молодого француза, чию уяву полонив Наполеон, і венеційки Віланель, закоханої в якусь жінку. Це схожа на американські гірки суміш війни й карнавалів, пристрасті й розчарувань, хибних уявлень і усвідомлень, порожнечі й свободи, яка штовхає читача з веселощів у жах і назад. Книжка видана в шикарному оформленні "Вавилонської бібліотеки", шкодую, що читала електронку. Зрештою я постановила, що "Пристрасть" має прочитати кожна людина, яка взагалі вміє читати.

Тож "Помаранчі" були неуникненні, як миття вікон перед Пасхою, і, до речі, якщо ви не празнуєте і плануєте лежати всю святу недільоньку на дивані з книжкою, пропоную вам придивитися до цієї. На відміну від "Пристрасті", "Помаранчі" дійсно має автобіографічні мотиви: текст і схожий на життя авторки, і має достатньо вигадок, про що Вінтерсон попереджає одразу.

Це історія дорослішання всиновленої дівчинки, яка зростала в родині, де мати була релігійною фанатичкою (майже як у "Керрі", але з кращими соціальними навичками) і постановила, що обере дитину і зробить з неї видатну місіонерку, а батько... словом, він траплявся нечасто. Я чула, блогерки казали, що в підлітковому віці героїня, по-перше, пізнає свою (гомо)сексуальність, по-друге, через це кидає церкву і Бога. Але все набагато складніше: так, вона наївно звіряється матері, що лесбійка, тож мати й церква їі виганяють; однак якраз Бога дівчина і не втрачає, проте дуже ретельно переосмислює їхні стосунки. І цим, насправді, книжка й найбільш цікава: як молода дівчина не кидає все й починає нове життя, а радше переглядає й адаптує свої цінності до реальности, яка виявилась геть не такою, якою видавалась у дитинстві.

Написано все з гумором, іронією і, як мені видалося, навіть любов'ю – тією, з якою пишуть про часи, які могли бути не надто добрими, а все ж це невід'ємна частина життя, з якою вдається примиритися; можливо, це лагідне пробачення.

Якщо вважати це оповіддю про мій досвід читання Джанет Вінтерсон, то я би радила починати з "Помаранчі – не єдині фрукти", а потім братися за "Пристрасть". Це хороша художня література, упевнена, вам це треба.

Знайшли ✨

За підказкою підписниці попробувала щастя на олх. Не получілось. Тричі.

Нинька читаю "Чутливого наратора", у деяких есеях/лекціях Токарчук звертається до "Дому" – і з кожною новою згадкою виявляється, що книжка мені дедалі потрібніша.

Тому питання до вас: можливо, ви знаєте когось, хто продав би мені цей скарб?

добірка: книжкові канали до тисячі підписників, які я читаю та рекомендую - просто тому, що вони всі варті уваги та визнання (а ще аби зробити цей понеділок трішки кращим) 🐈

отже, бложики в порядку появи в моїй стрічці на момент написання поста (тобто довільному):

🌟Bookish Acts
🌟книжкова хуліганка
🌟bookytsia
🌟shut up, i'm reading
🌟книжки і пиріжки
🌟reading or this
🌟сонні читання.
🌟Дистопія: Дерево книг
🌟castles of glass
🌟cozy books and tea
🌟other myth
🌟ми помрем не в парижі
🌟I'd rather read
🌟пушина перекладає
🌟la madrugada
🌟Що ти читаєш, Катянґенс?
🌟кофі(н) брейк
��bookish escapism
🌟Невеличка книгодрама
🌟нотатки куміхо
🌟pink leopard
🌟колючий светр
🌟книжки Маріко
🌟потойкнижжя
🌟терпець і книги
🌟Катарсис навпаки
🌟книжкова хованка
🌟князівство книг
🌟Книжки опосума
🌟Потойбічні балачки
��Ксю читає
🌟Книгоманські балачки
🌟Forty magpies in a trenchcoat

чому список, а не папка? бо, з одного боку, я за індивідуальний підхід, а, з іншого, добрі люди вже зробили гарну теку затишних букблогів (де ви зможете знайти ще багато каналів для вашої стрічки).

🪷хвилинка самореклами: мій блог, reading at midnight, теж підпадає у категорію "до тисячі підписників" 🤭 а якщо ваш канал - також, і я його тут не згадала, то запрошую лишити лінк в коментарях 🫶

Не знаю, за що братися після "Надтаємного товариства незвичайних відьом", доведеться надкушувати все 🤭

А давайте я вам розкажу про прочитане березня, а ви наставите серденьок і напишете коментарів?

"Боженята", Террі Пратчетт
Найсерйозніший роман Дискосвіту, філософський, релігійно-критичний і, як і мусить, ставить більше питань, ніж дає відповідей. Але це не завадило мені над ним похіхікати (трішечки).

"Про свободу", Тімоті Снайдер
Все дуже харашо, але метою цієї книжки було пробудження американців, і з висоти проминулого часу (я читала у лютому-березні 2025-го, а Снайдер писав у 2023-му) можна казати про те, що його не сталося. Я дізналась дуже мало нового (як-от що система охорони здоров'я в Коста-Ріці краща, ніж у США), переважно поганого і про Сполучені Штати, що лише підігріло мій снобізм. Єдина сформульована думка, яка виникала у мене під час читання, була "Пане професоре, от ви знаєте, що Маскотрамп – це погано, я знаю, що Маскотрамп – це погано, але як нам бляха це все пережити?", тож я тепер ще більш психічно хвора.

"Одержимість", А. С. Баєтт
Роман, який закрив мою потребу в любовних історіях, а точніше знищив будь-які шанси на те, що мені колись сподобаються ще якісь любовні історії, написані не дамою Антонією. Геніальний текст, навічно в моїх серці й мозку.

"The Stranger Times", Кейм Макдоннелл
Повільні коні, світовий уряд, забацана газета, так ще й події відбуваються в березні, з чим я вгадала абсолютно несподівано.

"Анна Ін у гробницях світу", Ольга Токарчук
Кіберпанк у поєднанні з шумерською міфологією про смерть і пам'ять. Бімба.

"Коханці-поліглоти", Ліна Вулф
Зразу біжіть до великого відгуку.

"Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі", Рафаель Боб-Ваксберг
І з цим – теж.

"Мідноголовий демон", Барбара Кінґсолвер
Героїчне подолання проблем, яких могло б і не бути, яке переклали на європейські мови в надії, що хтось цивілізований побачить, як живуть бідолашні американці в Аппалачах, і допоможе їм.

"Синя Борода", Курт Воннеґут
Не найсильніша робота Воннеґута, але теж непогана. Мені знову трапилась книжка, яка перегукується з "Про свободу" (кажу ж, я тепер ще більш психічно хвора), і це ніби дотепно, а ніби й черговий доказ, що США – жалюгідна клоака, і проблеми там однакові у 1850-х, 1987-му, 1990-2000-х і 2023-му. І 2025-му.

Мушу вам зізнатися: я не люблю Дікенса. Не виношу ще зі школи. Не розумію людей, які кажуть, який Дікенс добрий і атмосферний, коли Дікенс – це буквально робітничі доми? експлуатація дитячої праці? сирітство? безнадія і туга? Словом, я досі не можу наважитись перечитати хоча б щось, бо мені шкода часу.

Не те щоб це означало, що "Мідноголовий Демон" Барбари Кінґсолвер приречений мені не сподобатись, однак... чорт, я дійсно сподівалась від цієї книги більшого, ніж отримала.

Отже, "Мідноголовий Демон" (в оригіналі Demon Copperhead) – американізований й осучаснений переспів "Девіда Копперфілда" Чарлза Дікенса. Це історія хлопчика на ім'я Деймон (і нічого демонічного в ньому насправді не було), який рано втрачає матір, перебивається у приймах і спускає своє життя на пси. І книжка добре написана, весь трешак (насилля, наркозалежність, сирітство, злочинність, алкоголізм і т.д.) забацаного округу у Вірджинії переконливий, першу половину книжки Деймона дууууже шкода. Тут мене на співчуття розвели краще, ніж у "Будинку Старлінгів".

Але то в першій половині. У другій, десь із 320-х сторінок (усього їх 540), я хотіла ту книжку дочитати лише тому, що вона коштувала 650 гривень. На 400-й сторінці мене вже нудило від наркоманії головного героя. Дякую, я доросла дівчинка і досвідчена читачка, мені не треба втовкмачувати, як погано вживати наркотики, і як важко з них злазити, і яка погана система, що штовхає людей до бідности, розпачу і наркоманії. Може, вже продовжимо?

І воно все трохи з таким вайбом героїчного подолання проблем, яких могло б і не бути, пів книги великого формату й нормального шрифту. Ніби настала в житті героя світла смуга, живе як у бога за пазухою, але ні, треба все зіпсувати, і щоб у кінці всі лишились однаково незадоволеними.

Хай там як, а мене всю дорогу бентежило інше. Якщо сучасну Америку з її проблемами можна органічно натягнути на вікторіанську Англію з тими самими проблемами, то тут уже вопросіки до США (але після "Про свободу" Тімоті Снайдера в мене жодних вопросіків не лишилося, це безнадійна діра). От тільки США – суперпупернаддержава і вся з себе демократія, а по факту не може організувати рівну й доступну освіту і соціальний захист (ба більше, у 2025-му ще й викорінює будь-які спроби розвитку!); їхні гуманітарні програми, вочевидь, лишаються на рівні ХІХ століття. Знаючи все це, мені не дуже дається співчувати тим, хто сам створив цю систему і не пробує боротися (герой у кінці не ламає усталених порядків, а підлаштовується під них).
От давайте, поклавши руку на серце: вам не настоїбенило співчувати знедоленим штатівцям?

Я розумію, за що "Мідноголовий Демон" отримав Пулітцера. Але для мене, маленького ВПО з Донецька, ця книжка не несе жодної цінности (окрім "як не проїбатись: методичка від зворотного"), скоріше видається мемом "прибрав стікер зі своєї вебкамери, раптом хтось побачить, як я живу, і допоможе мені" – ніби її переклали на європейські мови в надії, що хтось цивілізований побачить, як живуть бідолашні американці в Аппалачах, і допоможе їм.

Постійно, постійно, буквально щоразу згадую, як Стасіневич заявив, що людина, яка подужала цеглину, не зізнається, що та була поганою, бо занадто сильно шкода витраченого на неї часу. І от вона я, яка 33 рази на рік читає товстунці й розказує всім навколо, які вони невдалі і неактуальні.

А тут є люди, які читали і високо оцінили "Мідноголового Демона"?

хоча у своєму попередньому пості про Винничука я песимістично й написала, що нічого не зміниться, але все одно мала певні сподівання. даремно. Софія Челяк у своєму дописі в деталях пояснила, що навіть вигнати його з ПЕНа неможливо, бо велика частина колег підтримують Винничука і його поведінку.

хотілося б бодай дізнатися імена тих, хто проголосував у підтримку, аби випадково не купити книжку морального банкрута. власне, як у читачки в мене є один-єдиний інструмент впливу, аби висловити свою підтримку чи антипатію до автора, це гривня. і я не бажаю витратити жодної копійки на книги людей, позбавлених совісті. так само відповідальними за все, що відбувається, є і видавництва, які видають його твори. чесно кажучи, огидно.

ВЕЛИКИЙ ВІДГУК НА ✨РОЖЕВІ КНИЖКИ✨

А саме на "Коханців-поліглотів" Ліни Вулф і "Того, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі" Рафаеля Боба-Ваксберга. Бо все ще березень, хочеться любові (і відволіктися від того, як мене їбе мірове правітєльство).

"Коханці- поліглоти" – замальовки життів трьох людей, які виявляються пов'язаними рукописом одного роману – це його назва винесена на титул. Складається він з трьох частин, і всі вони виявились для мене нічим не пов'язаними.

У першому розділі Еллінор, жінка, що мало читає, припирається на one night stand до відомого літературного критика, він її кривдить, вона кривдить його і... лишається в його домі на багато тижнів. Її оповідь від першої особи не дала очікуваного ефекту занурення, у мене він супроводжувався відчуттям повного отупіння, мовного, але передовсім емоційного: я не відчувала ні злости, ні радости, ні страху, ні захвату, ні тривоги – взагалі нічого. Читала цей розділ, як Шелдон: "whyyy, whyyy, whyyy", тільки без фінального "oh, that's why".

Парадоксально, але другий розділ, історія письменника Макса, мені сподобався ще менше. За сюжетом саме Макс є автором проривного роману "Коханці-поліглоти", але щось і кохання його слабеньке, і мовні ігри... не те що непереконливі, а їх нема. Тут я поки що не до кінця розумію свою претензію, але все ж відчуваю, що хотіла чогось, не знаю, більш дотепного, витонченого, сильного.

(Чи є література після Баєтт? Будьте уважні та обережні з інтелектуальною прозою, вона може відвернути вас від посередніх текстів.)

І нарешті третій розділ, життя Лукреції – збіднілої італійської шляхтянки – та її родини, у декораціях залитої сонцем Італії. Тут я вже збагнула, що не можу читати сімейних історій, якщо вони написані не Євгенією Кузнєцовою, тобто без самоіронії, гумору та доброго підсміювання над родичами (з якими якщо не сміятися, то лишень плакати).

Загалом текст дуже простий, і тут, звісно, можна сказати: так, бо він про жінку, яка не цінує книжок, про бездарного письменника і про італійку, яка не надає ваги словам. Але це можна було відтворити в безліч інших способів.

Як-от у наступній книжці 👀

"Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі" Рафаеля Боба-Ваксберга – дебютна книжка автора серіалу "Кінь БоДжек" (якщо чесно, я не дивилась, знаю тільки, що там все дуже абсурдне), збірка оповідань про 💞кохання💞, і до того ж вкрай розмаїте.

Тут є історії про панків-супергероїв, паралельні всесвіти, стрес перед весіллям, на якому приноситимуть у жертву козлів, список брехні у стосунках, американо-капіталістичний Франкенштейна, ніякові ланчі з колишніми (і це не все). Є оповідання від першої особи науковця-гречкостриба, від другої особи зі зверненням до головної героїні, є вірш, є табличка, є мемуари тіпа, який формулює думки через "і він, типу, такий" (я не жартую, кожну думку!). Загалом, різноманітні, як любов, яка трапляється в житті.

Висновок: "Коханці-поліглоти" дійсно про любов з надривом і без самоіронії, а "Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі" – скоріше соціальна сатира про людські взаємини. Другу однозначно раджу, а першу – мені не сподобалась, але тут явно питання смаків, у всякому разі, це не найгірша книжка про недолугу любов, яку я коли-небудь читала.

Люди, книжка з яєчнею топ

Я почала читати Ольгу Токарчук менше року тому, і наразі прочитала не так багато насправді: "Химерні оповідання", "Е. Е.", "Емпусіон" і "Веди свій плуг понад кістками мертвих". Однак ці доволі різні книжки, написані в різний час життя авторки, дали мені розуміння творчості Токарчук, на яке я покладаюсь із кожним новим її романом: тут будуть знайомі мотиви у несподіваному написанні. Й "Анна Ін у гробницях світу" – не виняток.

Текст переказує міф про Інанну, шумерську богиню війни, кохання, сексу, родючості та всього іншого, упорядковуючи його: так, Анна Ін, Ін Анна, сходить у гробниці, відгукнувшись на поклик сестри, богині смерти, і помирає там; тепер її вірна подруга, поплічниця, посестра Ніна Шубур, Ніншубур, мусить просити допомоги в коханців, перукарів та кухарів, отців і матері, бороти патріархат, бюрократію та наругу над природою заради порятунку любої Анни Ін.

"Анна Ін у гробницях світу" – історія про Богиню, яку – себто зашифрований у ній спосіб розуміння світу – ми як патріархальна монотеїстична цивілізація спаплюжили і втратили. Це, як завжди в Токарчук, феміністичний й екологічний памфлет: біль, несправедливість, розчарування і кліматичні зміни несуть чоловіки. Це міф про бессмертя, але водночас і про пам'ять супроти смерти, а також про вічний рух вгору, і вниз, і вбік, у якому і полягає життя.

Зрештою, це неймовірної краси кіберпанковий текст про мову, мовлення й сюжети, що їх рухає не головний герой, а все ж оповідач.

Офтоп: Після "Одержимості" Ніна Шубур здається тією Бланш Гловер, яка змогла порятувати Крістабель з базару гоблінів...

Маю дві ізумітельно-рожеві книжки про любов для себе та інтерактив для вас

Добирала закладинку і стікери довше, ніж читатиму. Або ні. Ну як же вона пише! 🤌

Мали вчора з @fortymagpies теревені про Баєтт: я їй переказувала подкаст редакторки і перекладачки, а вона мені пояснювала символізм рукавичок, анемон і грецької міфології в "Одержимості", а потім ми разом насміхалися над Фройдом.

Я просто згадала, що не додала посилання на подкаст у той відгук 🔮

От і трапилась книжка, яка мені дуже сподобалась, яку я прочитала із задоволенням, але яку я вам НЕ радитиму, і не з почуття вродженої жадности. І це – "The Stranger Times" Кейма Макдоннелла.

The Stranger Times – історія про життя-буття однойменної манчестерської газети, що пише про всіляку паранормальну дикуху, і несподівано виявляється, що предмет їхньої (господи прости!) журналістської діяльности – не те щоби в тому ж вигляді, що й на шпальтах, а проте існує насправді. Колектив газети не менш звьоздний: галасливий і хамовитий головред, який смердить так, що очі ріже, хрестоматійна рохля, що влаштувалась на роботу по приколу, релігійна офіс-менеджерка, на якій тримається все, саркастична малолітка, параноїк зі спеціалізацією в НЛО та приємний хлоп, який щопонеділка після редакторської наради як за розкладом іде стрибати з даху. Не знаю, чи оцінила би я книжку, не маючи подібного професійного досвіду, так само високо, та зараз я точно її прочуствувала 🤌

З усіх боків буде написано, що Макдоннелл нагадує Пратчетта. НЕ ВЕДІТЬСЯ! Значно більше The Stranger Times нагадує британський же серіал "Повільні коні": забацане місце, в яке рєдко ступа культура, мєрзкій і вонючій керівник, збіговисько лузерів і стильна літня пані, яка може розрулити ситуацію, а може й погіршити, але глибоко всередині вона на боці наших лохів-протагоністів. Ви тільки заціність саунд!

То, може, пані зрештою зволять пояснити, чому не радитимуть The Stranger Times людям? Може, і зволять. Любі друзі! В Україні Кейма Макдоннелла видає Букшеф, а Букшеф, як відомо, – русня, і купувати книжки цього видавництва – себе не поважати. Саме з цієї причини я переплатила вдвічі й читала англійською (і мучилась: і обкладинка м'яка розтріпалась, поки я тягала книжку по всьому Кийову й Станіславову, і текст складний, і часу на читання англійською іде у два-три рази більше, ніж українською). Хоча, зрештою, я не шкодую про тиждень, проведений зі The Stranger Times, і дарую собі корону 👑 за ще одну прочитану книжку англійською мовою.

Пічаль цього світу в тому, що для побудови "інституту репутації", за яким час від часу бідкаються посполиті, треба змушувати тих, хто принципово зневажає цінності спільноти, нести за це відповідальність. А це означає збитки для всіх стейкголдерів: видавництво втратить проєкти, автор втратить присутність у книжковому процесі, читачі втратять книги. Тому вигідніше зробити вигляд, що нічого руйнівного чи огидного не було озвучено, і лишатися на хвилі business as usual.

📚 Угода така: книжкова левиця хизується сувенірами зі Станіславова, які я їй привезла, а ви пишете свої припущення, на що вона там залипла (тільки неправильні відповіді!)

Ваааааууууу!!!

Франківськ на велосипеді на весняному сонечку такий гарний ☀️

На третій світлині могли бути ми з тобою, але...

Після розумної книжки вирішила взяти дурацьку – The Stranger Times Кейма Макдоннелла. Кажуть, що нагадує Пратчетта. Мені здалося, що нагадує "Повільних коней". Поки що нагадує і те, і те.

Дурацька книжка in question:

Я завжди (окрім 2022-го) на початку весни ловлю такий, знаєте, дурацький вайб, коли бігаю по вулиці, радію першій зелені на деревах і сповнююсь оптимізмом (хватає рівно до травня), тож цьогоріч збиралась на цю особливу пору взяти відповідне читання: хороше, щемливе, романтичне; тепер же я от настільки 👌 близька до того, щоб записати "Одержимість" А. С. Баєтт кращою книгою 2025 року і далі не вести жодних рейтингів.

"Одержимість" – це кампусний роман, складений одразу з двох щільно символічно переплетених між собою любовних історій за ціною однієї. Сюжет зрозумілий, але інтригує: літературознавець-невдаха випадково знаходить чернетки любовних листів, що їх досліджуваний ним вікторіанський поет написав, вочевидь, не дружині, і це має потенціал порвати все наукове коло. Хочете сказати, ви багато філологічних детективів бачили?

Що мене захоплює в текстах Баєтт в "Одержимості": ВСЕ. Деталізація мови та образів, візуальний і словесний символізм, круті та яскраві персонажі, подекуди – несподівано, переконлива стилізація під двох (чи трьох) поетів і поетес одночасно, іронія, академічний затишок і, звісно, манера Баєтт писати так, щоб лічно я полюбила чи хоча би поспівчувала абсолютно всім героям. Тут навіть детектив є!

Про що текст насправді? Про любов до літератури, про постжиття митців і життя їхніх текстів, про різноманітні жіночі долі, про смерть – серед іншого. А також про те, що бути рушієм сюжету – подекуди не означає бути головним героєм, і в цьому нема нічого страшного.

Думаю, це вельми поверхневий відгук. Впевнена, що повертатимусь до "Одержимості" ще довго, я люблю обговорювати книжки у себе в голові.

Коли там наступний переклад? Темпоро, ну будь ласка 🥺

Дочитала "Одержимість", відгук складатиметься зі слів "це така хороша книжка", інших думок нема. Хочу всі інші книжки А. С. Баєтт

Мені чомусь здається, що цю книжку робили не для читання

Якщо що, пані Кася, вона ж букблогерка, вона ж книжкова левиця, того свого Снайдера досі читає

...Або як так сталося, що "Боженята" полежала поруч із "Про свободу" і теж стала книжкою про свободу...

Плутана історія з життя.

Вирішила я одній там 11-річній дівчинці подарувати "Північне сяйво" Пулмана. Бо я в тієї дівчинки фея-книгодилерка, і хто, якщо не я, впарить дитині добру літературу. Сама я дивилась і читала "Темні матерії", коли виходив серіал (2018-й? 2019-й? десь тоді), тож відчула потребу передивитись. Перша ж серія починається з передісторії, що оповідає про – щас впадете – Затоплення, а дія відбувається – якщо впали, не вставайте – в Оксфорді. Інсайт?? "Дослідження Утоплення" – ще неоригінальніша, ніж я на неї думала спершу. А тепер вставайте.

Сьогодні взялася за "Боженят". Тепер я дивлюсь серіал про критику церкви й релігії та читаю книжку про критику церкви й релігії. Це або ідеальний метч, або шлях до переїдання. Хай там як, а Пратчетта моя книжкова левиця вже вполювала.

З одного боку, я можу зрозуміти: ринок в Україні не такий моцний, щоб можна було перебирати: у цього видавництва купую і вас закликаю, бо його засновник у ЗСУ, а в цього не купую і вас закликаю, бо його засновник – мізогін, дурачок і дрочить на вілікую магучюю комуністичну економіку Китаю. Можу зрозуміти: замість репутаційних втрат хочеться бідному-нещасному книжковому бізнесу подарувати співчуття.

З іншого боку, уже б хоч рекламу не робили і співчували тихенько.

A few moments later

Я знаю, що не можу конкурувати з деякими ньюзмейкерами, але все-таки розкажу вам про прочитане лютого

"Життя за життям", Кейт Аткінсон
Я прочитала, і, боюся, вам теж доведеться.

"Кіт, що рятував книжки", Сосуке Нацукава
Дуже-дуже добра книжка про книжки і кота, під кінець я вже плакати хотіла.

"Зайчик", Мона Авад
Відкриття, ахуй і тотальне задоволення від тексту. Дитя "Таємної історії" та "Ми завжди жили в замку", зачате під "Королев крику".

"Юрій Шевельов. Кінець однієї леґенди"
Багато думок, багато коментарів і стікерів. Але найголовніше – я би хотіла прочитати це в університеті (хоча я читала Шереха в університеті, але самостійно, а не за програмою якогось курсу).

"Справжнісінький кіт", Террі Пратчетт
Я би могла сказати, що це енциклопедія для пані Кассіопеї, як бути Справжньою кицею, але я впевнена, що вона її вже прочитала. Задовго до знайомства зі мною. Десь у дитинстві. Прочитала й імплементувала.

"Із лисиці — в даму", Їржі Кратохвіл
Класний постмодерністський, шпигунський і сатиричний текст, дарма я стільки його уникала. Коротенький, легко написаний, тож я добре провела з ним два дні, трохи посміялась, трохи подумала "це ж було вже" і "нагадує «Смерть Сталіна»".

"My year of rest and relaxation", Отесса Мошфег
Книжка з категорії американської втоми від американського ж споживацтва, засилля поганих новин, згодом – від самотности, аб'юзивних стосунків та втрати. Більше задоволена тим, що подолала цей текст, аніж його змістом, хоча й заздрю головній героїні – я б зараз теж залюбки впала в гібернацію на рік.

"Пристрасть, згідно з Г. Х.", Кларісе Ліспектор
Це – майстерно написаний і загорнутий [маленьким звірятком] у привабливу фольгу екзистенціалізму накрут від життя, який виникає щоразу, коли пробуєш заснути, але тобі заважають шахеди їбані, або випадаєш з реальности через перевтому. І намагаєшся погасити цей накрут, але сил особливо на те нема.

Загалом вийшов дуже непоганий читацький місяць, і хороші книжки, і жодного розчарування. А у вас як лютий минув?

Від себе додам, що бути принциповою і не пробачати пройобів, скажімо так, залученим у книжкову сферу українцям дається мені дедалі вищою ціною (себто більше моральних ресурсів у мене на це йде).

Наприклад, Софі Оксанен тусується з кацапом, а потім видає книжку про мізогінію в срср. І нічого ж не клацає в голові.

Чи в Києві відкривається книгарня Readeat, одразу влітає в скандали, а потім українські букблогери знімають відоси, як ходять туди без жодних проблем.

Видавництво Букшеф, пов'язане з росією, після розслідування медіа Сенсор досі стабільно з'являється в буктьюбі.

І мені так сумно, що я оце, як дура, звертаю увагу на такі речі, а потім страждаю, що самотня в цій реактивності.

бачу, багато людей відкрили для себе сьогодні Винничука і видатний інтернет-ресурс Збруч, вітаю з долученням до гіркої криниці.

у мене дуже прикрі думки з цього приводу, бо це вже було і не раз, нічого не міняється, його все ще видають, купують, показують у книжкових блогах, кличуть на події. не думаю нічого злого про людей, які роблять це з незнання, але ж більшість чудово все знає, просто їх таке влаштовує.

сьогодні, до речі, його книга перемогла у "Книжці року 2024" в номінації "Жанрова література". так, це якийсь богом і людьми забутий рейтинг, але все ще дуже показово.

Вибачте, що несу вам поригати з самого ранку, з вечора не могла.

Книжкова левиця ховається від стресу в книжкових джунглях підтримки від Книжкового левчика 🫂

Лютий для мене – місяць смертельної втоми давно, але цьогоріч нагрібає дуже сильно. Нема сил триматися купи, нема мотивації жити, хочеться залізти в помиральну яму і накритися опалим листям, щоб ніхто не знайшов.

А потім під вечір Книжковий лев присилає промокод для підтримки менталочки, бо команда хотіла зробити щось хороше для мене лічно, і я просто 😭😭😭

✨Girly girl reading✨, або вгадайте, як ми з пані Касею поділили книжки

🐈‍⬛️📚 З днем книгодарування!

"Зайчик" Мони Авад – це відкриття, ахуй і тотальне задоволення від тексту. Уже друга книжка цього місяця, яку можу назвати "я прочитала і вам теж доведеться".

Видавчиня "Віхоли" у твітері написала, що "Зайчик" – ніби дитя one-night-stand "Жовтоликої" і "Таємної історії". Я би сказала, що це дитя "Таємної історії" та "Ми завжди жили в замку", зачате під "Королев крику", і гідний нащадок жанру. Від ТА ми маємо: філфак десь в американській залупі, спільнота багатих і "обдарованих", схильних до командної наркоманії, вигнанка-невдаха в love-hate стосунках зі спільнотою. Від "Ми завжди..." – концентроване жіноче божевілля, яке створює привидів і монстрів, де неможливо відрізнити реальність від уяви і в той же час все дивне сприймається як звичне і належне й не викликає здивування в героїв, лише в читача.

Не знаю навіть, як переказати вам сюжет. Тут усе таке химерне, лячне і концентроване, без жодного закладеного в канву морального компаса, ще й з ненадійною оповідачкою – усе в кращих традиціях готичної прози. Тим дивніша розв'язка, де всі виходять на те, що наїбали самі себе, але лишилися в живих.

Більшу частину читання я провела в думках "хуй його зна, що ся робе" і "мені здається, цього персонажа не існує", у розгадуванні образів і намаганнях не асоціювати героїнь з реальними знайомими мені жінками. Нинька пишу відгук, а на питання "що це було?" відповісти не можу. Дуже прикольна історія, так.

Дякую за увагу, я пішла чистити книжку. Серйозно, софт тач палітурки – це знущання.

Оформлення ідеальне для того, щоб я його хуткенько замацала

У неділю прочитала "Кіт, що рятував книжки", і вона така чудова, що я вчора весь день не знала, чим її закусити. Тепер знаю 😈

Вчора перед сном читала «Зайчик» Мони Авад і тепер, зранку, я, чесно кажучи, не можу зрозуміти, чи я це дійсно прочитала, чи мені це просто наснилось.

Отака книжка.

Дочитала нарешті "Життя за життям" Кейт Аткінсон. Книжка на лютий, ми часто повертатимемось у цей місяць.

Загалом мені сподобалось, але наразі осягнути цей роман важко – він масштабний, різний, провокує іноді геть протилежні емоції.

Сюжет доволі простий: Урсула Тодд проживає своє життя спочатку після кожної смерти. Вона помирає під час народження 11 лютого 1910 року – перероджується наново; її вбиває її чоловік – перероджується; гине через обстріл – починає життя знову. Тут багато і жіночих досвідів, і поглядів на війну, а точніше, способів її осмислювати, а формат передбачає, що може бути й набагато більше. Мені тільки забракло справжньої альтернативної історії: тим, що вбила Гітлера, Урсула врятувала світ від нацизму?

Не можу спокійно переступити через те, що в одній з реінкарнацій Урсула одружується з німцем, приймає німецьке громадянство, народжує німкеню, тусується з Гітлером напередодні ДСВ і пізніше картається, що не зрозуміла, куди все іде, а ще страждає під час бомбардувань Берліна союзниками. Цій Урсулі я не співчувала, дуже кумарило оце "а нас-то за чьто?"

В іншій своїй ітерації Урсула думає наступне:
"Урсулі в голові не вкладалося, що над ними ширяють німецькі бомбардувальники, якими керують, по суті, такі ж хлопці, як Тедді. Вони не погані, просто роблять те, що їм наказали. Зло у самій війні, не в людях. Хоча для Гітлера вона зробила б виняток".
І я роблю два висновки:
1. таку сову на свій досвід мені не натягнути, я ж-бо історію вчу і не маю простору сказати, що винен лише диктатор, адже винен кожен представник імперії, яка знищувала українців століттями;
2. сову не натягнути, бо моя війна – антиколоніальна, а Урсулина – міжімперська. І незважаючи на досвід її батька у Першій світовій (про який він стратегічно мовчав замість вправити дітям мізки), й сама Урсула, й багато її співвітчизників спокійнісінько собі тусувалися з німцями НАВІТЬ У 1930-Х.

Періодично трапляється, що герої (у повторюваних 1940-41-му) бідкаються, що війна тягнеться і тягнеться. І я так поринаю в цю меланхолію, що й сама відчуваю, як ця книга тягнеться, війна в ній тягнеться, війна навколо мене тягнеться, і це життя, розтягнутість якого можна помацати.
(Уже не вперше думаю, що "Життя за життям" багато має від "Війни, які я бачила", і про те, як час тягнеться і зникає там написано, тож треба би її вже прочитати. Повернуся потім з повноцінною цитатою.)

Однак багато рефлексій цивільної жінки щодо повітряної війни мені відгукнулися. Трохи дивно було читати про те, як британці жили життя у перервах між обстрілами, але цей абсурд я нарешті прийняла, коли вчора ми з @fortymagpies стояли на Поштовій площі, у Києві оголосили повітряну тривогу (що зрештою тривала близько семи годин), а з "Білого наливу" лунало "ой хто п'є, тому наливайте" і "я і Сара – кльова пара".

На цьому закінчу. "Життя за життям" – переконливий роман про війну, і мені важко зібратися з думками як щодо війни, так і щодо книжки. Окремою заслугою Кейт Аткінсон вважаю те, що вона зуміла зупинитися з цим текстом і не стала впихати невпихуєме.

Взагалі-то, "Життя за життям" – це текст про війну, але мені важко повірити написаному там. Ну, знаєте, наприклад, героїня думає про те, що режим світломаскування в Лондоні – чудова нагода для таємних побачень, чи йде з хлопцем у кав'ярню, яку не видно за мішками з піском, чи її сестра організовує евакуацію цивільних, або хтось там зі знайомих лишився без роботи, бо фабрику, де він працював, розбомбили, самий лише горілий каркас лишився, або героїня їде потягом у Шотландію в купе провідника, бо вагон по вінця набитий солдатами і їй не лишилось місця. Почуваюсь дурочкою, бо перша думка (все ще): "то у них війна якось фоном проходила?", а потім дивлюсь на Київ і кажу собі лікувати голову.

Чорт, людоньки, "Життя за життям" нагадує "Книгу для дітей" ще сильніше, ніж "Храми веселощів". Все, я пропала.

Любі друзі, ПРОЧИТАНЕ: 14 КНИЖОК СІЧНЯ, МІЙ АБСОЛЮТНИЙ РЕКОРД

"Щоденники вбивцебота", Марта Веллс:
• "Всі системи: небезпека";
• "Штучний стан";
• "Нестандартний протокол";
• "Стратегія відходу".
Мені "Щоденники" трохи нагадували "Видозмінений вуглець", але з меншим пафосом. Я уявляла головного героя лайтовою версією Такеши Ковача. Більше – у відгуку.

"Сестри Річинські", Ірина Вільде
1600 сторінок, 3 томи, 11 днів. Чи сподобалося мені? Так. Чи я захоплена? Я добре провела час із цим текстом, але вже хочу іншого. Чи раджу я читати "Сестер Річинських"? ОДНОЗНАЧНО ТАК.

"Культура в підмурках громадянського суспільства", Паскаль Ґілен, Тайс Ляйстер
Дві статті з соціології мистецтва, які не відповіли на жодне з моїх питань і мало прояснили взагалі культурний контекст Європи і чому він викликає занепокоєння. Багато теоретичних засад, чому те чи інше має працювати, я наліпила стікери і якось ще повернусь.

"Будинок Старлінгів", Алікс І. Герроу
Мені сподобалося би більше, якби моя емпатія до бідолашних американців не вмерла, а в книзі було би менше страждань "дурні, бо бідні – бідні, бо дурні".

"Дослідження Утоплення", Ава Рід
Не моя література, я її переросла, треба бути одноліткою героїні, щоб заглибитись (ги-ги) в історію.

"Вівці цілі", Євгенія Кузнєцова
От за що я люблю Кузнєцову, так це за те, що вона пише про справжнє, знайоме мені життя: про сіру брудну зиму, неможливість планувати наперед, сумніви в усьому й відсутність цілісної думки про важливі питання; про сміх і надію, яким все одно знаходиться місце. Ця книжка висловила моє бажання плакати, коли закінчуються зимові свята (бо треба повертатися в місто, братися до справ і все таке; саме тому я беру відпустку, щоби уникнути кінця канікул).
Окремо звернула увагу на тему деменції. Є якась підозра, що проблема пам'ятання у 2024-му висіла в повітрі.

"П'ятеро", Ґай Морпасс
Книжечка, яку порадив у газеті мій улюблений букблогер Дмитро Кулеба. Йому сподобалась, а я не знаю, що сказати, вона мені пройшла як трилер, які я пообіцяла собі більше не брати до рук, я довго втягувалась в історію, між 100-ю і 200-ю сторінками була навіть заінтригована, а от розгадка мені не сподобалась, як і затягнута структура. Це виявилась книжка не про п'ятьох, а про одного.

"Змій з Ессексу", Сара Перрі
Жодної містики, жодної готики, лише жінка, якій хочеться науки і любови (науки менше), жінка-соціалістка, доктор, який хоче повіситись, і священник, закоханий у себе і своє невігластво. Стиль авторки теж захвату не викликає (тут у коментах є сторінка для ознайомлення).
Змій vs подружні зради 0:3 (як мінімум)

"Транзитна культура і постколоніальна травма", Тамара Гундорова
Цікавий поглял на українську літературу, хоча я не в усьому погоджувалася з авторкою і матюкалась на полях. Але найголовніший висновок, який я зробила: "Танець недоумка" – це постколоніальний і постчорнобильський роман.

Хто дочитав, тому цьом 💋

Та за шо [2]
У "Змії з Ессексу" є сцена, де священник дрочить у болото. Ділюся цим з вами, бо не можу з цим впоратися весь день, мене це травмувало ще о 9й ранку.

Я так чекала, аж підстрибувала, а тепер дякую, аж підскакую

Та за шо

Обкладинки Темпори кожного разу кхм дивують. От і у моєї улюбленої Баєтт. Очікування, реальність😐
І думай тепер, про яку там одержимість? Морепродуктами?

У них завжди дві крайнощі — або ШІ, або Пеінт🫣

Не знаю, що там з текстом (але вже бачила нормальний шрифт), а оформлення - разйоб яке красиве

У неділю перед сном читнула 30 сторінок "Змія з Ессексу", вчора вдень читнула 30 сторінок "Життя за життям", перед сном знову взяла "Змія..." - і виявила, що вони у мене в голові повністю змішались. А шо тепер дєлать?

Але зауважу, що Кейт Аткінсон пише на дві голови вище і краще за Сару Перрі. Можливо, варто би якось їх все ж розділити.