Ми з подругами часто говоримо, що краще спати більш-менш одягненою, щоб у випадку влучань не опинитися на фото без трусів. Це жахливий жарт нашого буття. Але чи це справді жарт?

Зранку бачила фото після обстрілу в Києві, й перша думка: я не хотіла б, щоб мої фото в такому вигляді були всюди.

Від зіркових фотографів чи ні — це не має значення. Просто ти одразу уявляєш себе на цьому місці та стає погано.

Знаю, що такі думки не лише в мене. І знаю, що в такому житті ти мимоволі можеш стати об’єктом фото, яке облетить світ; що питання особистих кордонів розмите; що фіксація — це важлива робота.

Але все ж.

тут знову збір для 116 ОМБр, мені дуже-дуже потрібні репости.

🖤збираємо на РЕБ, бус і генератор🖤

Монобанка тут
PayPal gamolina@i.ua

розігрую плахту, пошиту Ксенією Гащак, плетений пояс (робила моя мама), валяну сумку і намисто (робила я, і більше на цей подвиг не здатна. сумка супер-якісна, якщо ви розумієтеся на валянні не як профан) -- за донат від 100 грн.

моя ціль 60 000 грн, з них нині є половина. всі мої зароблені гроші з гонорарів і продажу речей+прикрас вже відправилися в банку, тому ай нід вашу хелп в поширенні дуже-дуже-дуже. звіти за попередні збори, як завжди, є в моїй інсті. якщо підтримаєте збір донатом і хочете отримати фотолистівки, підписані командиром відділення, для якого збираємо (він же їх і створив) -- напишіть мені @gamolina. це краса і скарб (ну, я фанатка).

у гʼюма нісбета є супер очевидне оповідання “the vampire maid”, яких не бракувало в 19 ст. та на початку 20 ст. (це якраз період активності нісбета). отож, головний герой зупиняється перепочити від подорожі та винаймає кімнатку. там він закохується в доньку лендледі, у якої дуже типовий портрет: оксамитові очі, яскраво червоні губи та (очікувано) бліда шкіра. головний герой майже одразу звіряється їй в своїх почуттях і вони взаємні. в той момент він розуміє, що вона його, проте майже одразу виправляє самого себе, розуміючи, що це він належить їй. в тому будинку йому періодично сняться жахіття, він відчуває як слабне. одного разу він прокидається серед такого жахіття, розуміючи, що воно реальне: «здавалось я був прикутий та пронизаний сонливим захватом в той час як чудовисько з жахливим піднесенням висмоктувало мою кров». згодом він втікає з того будинку, розуміючи чим була зумовлена його втома, водночас момент ясности, коли він розуміє, що за істота його кохана, не виявляє ніякого жаху, навіть навпаки, він, не бажаючи цього, в захваті. втікає він від жаху перед сутністю коханої чи від страху перед своїми бажаннями, мабуть, вже не так і суттєво.

дуже сумнівний великодній контент, звісно, вийшов.

dream blunt rotation: рейн фішер-квон поговорила з таві гевінсон про тейлор свіфт та дихотомію фаната/критика, зіни, а також буття в соцмережах. супер цікава розмова до якої я ще повернусь. таві не так давно видала “fanfiction. a satire”, де фікційна таві пише емейли фікційній тейлор свіфт. сама гевінсон вирішила опублікувати цей текст як зін, бо щоб не здавалось паразитуванням на їхньому знайомстві. взагалі, я дуже багато думаю про зіни як форму/спосіб поширення і як всі ці фактори можуть давати певну свободу.
+ мені дуже відгукнулось, коли таві почала називати the virgin suicides та твін пікс як речі, які вплинули на неї в підліткову віці, хотілось пищати: ну моя, ну моя.

осяяння рівня 2015 року, але не 2025, коли музика, яка подобається дівчаткам — дуже часто знецінюється. в рецензії від зе гардіанс на концерт грейсі абрамс, шаад дісуза пише щось на кшталт: дівчатка-підлітки присутні на концерті абрамс вже у віці, коли можуть пітніти, але не достатньо сміливі, щоб попросити в батьків про антиперспірант. він буквально говорить про запах поту на концерті, це найдивніший текст про музику, який я читала. лінка не буде. але не могла не згадати про це, бо це ніби текст, який мав вийти років десять тому + як можна оцінювати щось, що відгукується такій к-сті людей, зводячи це лише до підліткового віку? виходить не критичний текст, а якесь знецінення.

почала слухати якраз епізод 16 minutes of fame з зарією парвез, яка відповідальна за той крейзі ребрендинг дулінго! джеймі лофтус ще окреслює контекст як маркетинг різноманітних брендів шифтнувся від сумного до хорні. власне, епізод так і називається the horny duolingo bird. це дуже божевільна брендова стратегія, яка не стільки акцентує на мовах, а на мемах….. і це працює.

Суми 😥 Коли ти бачиш ці новини про рідне місто, де живуть твої батьки, дивишся на загиблих на тій вулиці, де ходила сотні разів, то це жахливе відчуття страху й злості.

Ще раз попрошу вас задонатити на наш з колегами збір і обійняти своїх рідних 💔

У мого улюбленого подкасту вийшов бонусний епізод про Нігерію, в якому обговорюють «Половину жовтого сонця» Чімаманди Нґозі Адічі.

Адічі — геніальна письменниця та сторітелерка. Мені здається, якщо ви хочете навчитися вправно говорити й доносити думки, її промови та колонки дуже допоможуть (The Danger of a Single Story, наприклад).

Подкаст, до речі, дуже раджу.

Там розбирають тексти, дають багато контексту й історій — але роблять це з гумором і в приємному темпі. Мені такого дуже не вистачає. Якщо маєте, порадьте щось про книжки.

розкажу про приємні речі, нині побачила, що діана з мого улюбленого колючого светра порадила останній епізод правди і кривди 💔 до речі, мені ця підбірка особливо приємна, бо коли я вирішила робити оказіональні пости з порадами, то я надихалась саме діаною та пандрою сайкс!

і щееее один з моїх любимих каналів написав «у мого улюбленого подкасту вийшов бонусний епізод», то я подвійно сиджу ось така🥰🧚🏻💘:

Спите?)

А я осьо відкрила допоміжну баночку на Азов, щоб зібрати гроші на спеціальні дрони на оптоволокні, які неможливо збити😎😎😎😎

Давати свої гроші сюди:

https://send.monobank.ua/jar/NhjsDHee6

колись не розуміла чому американці так віддано люблять снл, ще й так довго (цьогоріч вже рівно 50 років). спершу я намагалась зрозуміти чому, дивлячись скетчі (не завжди смішні), але виявилось, що найцікавішим є не саме шоу, а дискурс навколо нього, а книжка сьюзен моррісон про шоураннера лорна майклза “lorne: the man who invented saturday night live” цікава насамперед як історія формування поп-культури та роботи з нею.

майклз сам по собі прецікавий, коли вигадував концепт шоу, то казав всім на каналі, що снл буде як вино — стане кращим через кілька сезонів (and he’s so real for this, бо деколи хороші речі потребують часу), а ще ставився до відібраних ним акторів, як батько до дітей. до теми батьківства часто звертатиметься морріс, кажучи, що сам факт, що майклз втратив батька в юному віці вплинуло на нього так, що хтось з касту стверджував, що він ставав батьківською фігурою для своїх підлеглих, даючи та потім забираючи від них любов, відтворюючи втрату, яку він пережив в дитинстві. описують його як і людину, яка може переконати виноградинку вистрибнути із шкірки. можливо, це вміння переконувати інших та невміння конфліктувати (цього він просто уникав) одна з причин чому шоу існує так довго? майклз був шоуранером майже всі ті 50 років, за винятком, коли він пішов з снл на 5 років.

можливо, у нас хтось колись напише нон-фік про 95 квартал, хтозна.

ну а я поки написала текст про снл:

https://skvot.io/uk/blog/how-saturday-night-live-became-iconic

минулого тижня точно читала щось хороше, але подумала, шо ліпше для різноманіття зробити тут підбірку каналів, які мене особливо тішать останнім часом:

Sect | Basque — канал про баскську культуру. в будь-якій колекції (а чим канали чи розсилки не колекції?) для мене важливими є не стільки самі елементи, а радше логіка їх відбору і яку цілісність вони утворюють. і цей канал він як такий собі cold open, де тобі нічого не розжовують, а одразу показують картини, фото, фільми, якісь рандомні речі, і це дуже гарно. взагалі мені дуже хочеться знати більше про ті народи, які проживають всередині іспанії, бо не лише ж іспанцями цікавитись. дуже болд стейтмент від людини, яка назвала свій канал саме іспанським словом.

кофі(н) брейк — маленький і душевний канал про прочитане + про якісь культурні спостереження. мені дуже подобається, що від каналу є вайб нотування одразу по гарячих слідах. а ще більше мені подобається смак авторки, бо там дуже багато неочевидних та хороших книжок.

макарова читає і писає — канал про перекладання, східні мови (з фокусом на гінді та кримськотатарській) та літературу. дуже жваві дописи та буквально відчувається любов до того про що пише авторка.

Збір родині Маргарити

https://send.monobank.ua/jar/7popnPR3d1

Загинула художниця Маргарита Половинко, захищаючи Україну.

«Народилася 24 березня 1994 року у місті Кривий Ріг, Україна. В 2012-2015 навчалася в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі на факультеті образотворчого мистецтва за спеціальністю станковий живопис. У 2019 році закінчила НАОМА за спеціальністю станковий живопис. На момент 2024 року займається волонтерською діяльністю та евакуацією поранених захисників України на кейсеваці, першій ланці евакуації.» secondaryarchive

"Це і є кров": художниця Маргарита Половінко про біль на папері, Кривий Ріг і автоматичне малювання
- розмова з Лізою Корнійчук про мистецьку практику Маргарити

згадується таке: сильвія плат страшенно була зацікавлена в двійництві, де один з двійників мав померти, щоб дати іншому життя. в «під скляним ковпаком» джоан скоює самогубство, в той час як фінал естер обнадійливий. примарна можливість щасливого фіналу для естер, звісно, затьмарена долею самої плат. проте джоан та естер повʼязані, у них схоже життя, вони зустрічались з тим самим хлопцем, вони навіть перетинаються в одній і тій самій психіатричній клініці. щоб одна з них могла жити, інша мала померти. вони ніби проживають різні сценарії, які могли б бути реальністю для обох з них. естер могла б вбити себе, а джоан могла б жити далі. і це направду зачаровуючий сюжет, де чиєсь переродження неминуче пересікається з чиєюсь смертю.

Донатьте

Збір від Varvar Publishing
🔗 https://send.monobank.ua/jar/3kFNg8gH8a

Збір від Роршаха
�� https://send.monobank.ua/jar/6f1pZqB822

Збір від ВРАЖЕННЯ UA
🔗 https://send.monobank.ua/jar/7nKP6zSFga

lorena olmedo

в «катіній любови» юліана шпола є купа потрясаючих моментів, проте мене чогось розсмішив саме цей. на початку брат головної героїні пʼєр відчув, шо йому теж закортіло цілуваться, врешті-решт у пʼєсі влюбляються всі (залюбленість у держпром теж рахується) і описує жінку з якою хоче женитись так: «їй сорок перший пішов. але вона зовсім ще молода. з виду — як кісіль з молоком. тілом — міцна. а вуста, папа, як ірисочка — махохонькі-махохонькі». з одного боку, розмови про вік жінок шо тоді, шо зараз, нічого казати, ліпше не стає. але те, який дитячий та… їстівний цей опис, ну це шось. і настільки ідеально описує безтолковість самого героя!

шевельов згадує в мемуарах, що коли він вчився у хіно, то щотижня при вході в будівлю інституту вивішували список тих, кого викликали на допит. тато у нього був генералом, тому кожного тижня він боявся побачити там своє прізвище. і одного разу побачив, але не допит не пішов, натомість на той виклик явився інший шевельов, який довів своє бездоганне соціальне походження. іншого разу сусідка з його будинку сказала про тата генерала його викладачу, шевельов вправно відбрехався, можливо, йому повезло, що скоріш за все це не був формальний донос, можливо, викладач подумав про свою репутацію, хтозна. але сам шевельов свою поведінку (не піти на допит одного разу, брехати іншого) пояснює не стільки інстинктом самозбереження, тверезими міркуваннями, а ірраціональним аісторизмом. та й таке.

написала про «ніщо» лафорет та “princess of 72nd street” краф, а також те, що благополучні фінали не мають бути екстатичними! стосовно лафорет, то це одна з найкращих книжок, які я читала цьогоріч, будуть гаражні розпродажі в коморі — розбирайте!

https://www.verbum.com.ua/03/2025/annunciation/spiralling/

оооотже, минулий тиждень не був багатим на те, що хочеться порадити, але щось та й назбиралось:

одне з найцікавіших есе, яке я читала останнім часом, частково інспіроване тим крейзі монологом френка з 5 серії білого лотоса. про секс, використання інших як дзеркала, а також маскулінність.

нарешті подивилась відеоесе контрипоїнтс про конспіраційні теорії. хочу почати з того, що я засуджую хороші слова про чомскі. водночас з цим але раджу подивитись (саме дивитись, а не слухати на фоні, бо там наталі поливає червоною фарбою манекен з лицем гіларі клінтон!), дуже багато інформації може бути прикладною + цікавою. врешті, почнімо з того, що теорії змов неминуче повʼязані з антисемітизмом.

може здатись, що я слухаю лише behind the bastards і частково так воно і є. вчора нарешті дослухала останню частину про тоні аламо, пастора культу, який робив потворні куртки, які носили майкл джексон чи доллі партон. історія сама по собі просто безумна, там знайшлось місце педофілії, дитячій праці, битті дітей за те, що вони не змогли воскресити померлу засновницю культу своїми щирими молитвами.

«Я зробила цей експеримент, встановивши ці скульптури, але потім почалася війна, розпочався процес окупації на Донбасі, і мої скульптури були використані загарбниками та розстріляні. Вони сказали, що це оголене жіноче тіло, назвавши мене дегенеративною художницею»

Марія Куліковська про розстріл її скульптур на території колишнього арт-центру «Ізоляція»

тим часом в Одесі, звісно, свій вайб (шахедний)

до речі, сьогодні вийшов бонусний епізод «правди і кривди» про біафру, з фокусом лише на одному тексті — «половині жовтого сонця» чімаманди нґозі адічі. звісно, було страшенно незвично без гелі, але як є.
фото крістофера окіґбо, про поезію якого я теж там згадую, як візуальний бонус:

У "Домівку врятованих тварин", що у Львові, з теплих країв повернувся лелека Шейн. Птах жив у "домівці" з весни 2023 року, коли його туди привезли ще пташеням. Про це керівник "Домівки врятованих тварин" Орест Залипський написав на Facebook.

babe r u ok? u haven’t touched an almost 3h long video essay about conspiracy theories

остін клеон щопʼятниці публікує список десяти речей на які варто звернути увагу. деколи мені здається, що я тут раджу штуки, які увагою краще оминати. наприклад, недавно я прослухала чотири епізоди про зізіаністів (zizians), про культ, який почався з фанфіку по гаррі поттеру та закінчився кількома вбивствами. мені здається, це найбільш химерна та малозрозуміла історія, бо цей культ це відгалуження раціоналістів. власне, про раціоналістів, все, що їх цікавить це те, щоб штучний інтелект не був злим. якщо все ну зовсім спростити, то для них цінними є не людські життя, а людство в майбутньому, ну і перемогти злий ші. і так, тіп з якого все почалось, написав фанфік по гаррі поттеру. зіз, головна фігура цього культу, вірить, що вона обрана і мусить захистити світ від злого ші. її подруга вигадує теорію про те, що є дві сфери мозку, які суперечать одна одній, щоб впливати на них вони спеціально не спали і після безсоння брейнвошили одна одну. вражаюча штука: всі учасниці культу мають дуже навіть пристойні резюме, наприклад, зіз стажувалась в насі. тобто всі ті люди мали або могли б мати успішне життя в айтішці. по факту раціоналізм — це така собі саєнтологія для техброс, а зізіанці ще й дійшли до вбивств. тепер про щось більш приємне: колись я читала книжку аманди монтел “cultish” і це, як можна здогадатись, дослідження мови культів. книжка класна, але мені забракло прикладів, проте в серії епізодів про зізіанців таких прикладів було вдосталь. і коли роберт зачитував пости зіз, то це воно, мовлення буквально засвідчувало наскільки людина відпливає від реальности. після прослуханого мені дуже хотілось торкнутись до трави, поговорити з кимось про погоду і все таке.

а тепер про щось, що я направду раджу, а саме епізод подкасту олі штейн з борисом філоненком. там майже три години(!), але хотілось би навіть більше. мені дуже сподобалась частина, де філоненко говорить про бієнале та непорозуміння з пінчук арт центр. і його слова про те, що заяви про те, що коли схожі суперечки роблять публічними — це провінційність, хоча насправді провінційністю є якраз замовчування. жостко при жостко рекомендую слухати, бо я після прослуховування хотіла жити та рісьорчити.

дуже-дуже раджу прочитати репостнутий вище текст

а ще раджу задонатити юлі на ремонт автівок,
на збір маріка на комплектуючі для fpv
та гелі на генератори

Це вражаюча історія!

На окупованих росіянами територіях українські підлітки збираються на таємні чи підпільні читацькі клуби – щоб читати українську літературу

Хоча це загрожує – їм та їхнім батькам. Батьків можуть позбавити батьківських прав, дітей – "запросити" на допит...

Це звучить безумно. Це звучить страшно. Це звучить зобов'язуюче

Українську культуру не слід сприймати як те, що існує саме по собі. Українська культура потребує нас – її захищати, творити, передавати далі!

Ось посилання на статтю The Guardian

хотілось би розповісти про прочитане, але хвороба пережувала мій мозок, того не читалось. понижена температура is the nastiest skank bitch i’ve ever met, don’t trust her! тому ось список рекомендацій, які не зовсім рекомендації, але що поробиш:

відеосе про те чому жінки-республіканки виглядають однаково. мені завжди було цікаво, чому так легко зрозуміти політичні вподобання американок, просто глянувши на них: френч, біле випалене волосся, багато бронзеру, як у трампа, підведені очі, як у джейді венса і тд. але водночас з цим уніфікованим фемінним луком поєднується подавлена агресивність, і ця суміш створює дуже uncanny враження. просто згадайте всі виступи керолайн левітт.

старий епізод подкасту джулії фокс з авою луїз. цікаво було слухати насамперед тому, що він про дорослішання в інтернеті, який береже всі твої факапи. ава луїз одна з моїх найулюбленіших людей в тіктоці, вона самосвідома до безжальности, настільки, що фокс жартує, що їй точно дуже важко. було болісно слухати про те, що як ава говорила про те, що абʼюз в родині буквально готує тебе до провалу в житті. і визнає, що купа її (сумнівних) рішень були продиктовані тим, щоб десь отримати любов та схвалення. от ця комбінація доступ до інтернету та квест за пошуком любови, сумніша, ніж може здатись на перший погляд.

майже дослухала інтервʼю леді гаги для las culturistas. ця розмова про те як мистецтво може бути рятівним, бовен та мет згадують про свої особисті стосунки з її музикою. наприклад, бовен згадував про те, що її музика з ним була завжди в коледжі, після конверсійної терапії(!) і тд, що є пісні, які він слухає, коли йому треба почуватись краще, тощо. і це не лише історія про цінування мистецтва, але і про те, що мистецтво взаємоповʼязане зі спільнотою. словом, я навіть трішки просльозилась.

весь час рекомендую the critic and her publics, не зраджуватиму традиції, відтак палко раджу останній епізод з джексоном говардом, він редактор farrar straus and giroux. тут він жартує, що тішиться, що в нього є можливість сприяти виданню безумних квірних книжок + мені дуже відгукнулись його слова, що хороші ті книжки, які відчуваються як ляпас. бо, якщо чесно, зірочкова система на гудрідсі мені не подобається, от оцінювання в ляпасах, от це можна.

така штука цікава: слухаю розмову з боснійською авторкою лейлою каламуїч, де вона розповідає, що люди під час війни намагались жити нормальним життям аби не збожеволіти і ведучий такий: о так само було під час ковіду. і каламуїч ніби тактовно погоджується. і я б проігнорувала це недолуге порівняння, якби він згодом він не сказава, що каламуїч третя боснійська письменниця з якою він говорить.

по гарячих слідах (і під температурою) хочу написати про дуже класну книжку сьюзен моррісон — lorne: the man who invented saturday night live. моррісон, звісно, вражаюча, вона працювала над книжкою 10 років(!), казала, що радіє, бо встигла до 50ліття снл. та пояснює, що це все зайняло стільки часу через її основну роботу. i’m built different, я б не написала і половини книжки за стільки часу, не кажучи вже про безпосередні опитування людей, які були дотичні до снл (тобто половина голлівуду). моррісон дуже вдячна слухачка, бо вона зробила так, щоб всі опитані нею змогли розказати про свій досвід, без навʼязування своїх або чиїхось думок. виходить такий собі колаж нерівних досвідів, за яким захопливо спостерігати. врешті, саме снл за свою суттю дуже нерівне шоу з епізодами різної якості.

і там дуже багато про досвід роботи на телебаченні. до снл лорн майклз працював з лілі томлін над створенням її спешилу, вони обоє були дуже здивовані, що глядачам все сподобалось, бо процес роботи над шоу виглядав наступним чином: коли вже не було часу, тоді вже сідали редагувати, а редагували ночами під кокаїном. майклза, до речі, хтось описував як людину, яка навіть під грибами не втрачала компетентності. коли вже дійшло до снл, то томлін порадила майклзу взяти на роботу такого собі майкла оʼдоногью, який імпульсивно звільнився з якогось дивного журналу, де писав жарти про війну у вʼєтнамі. потім його звільнили з видання, де він був фуд-критиком, бо описав ялинку в якомусь в ресторані якось так: «це схоже на останню річ, яку бачили люди в нагасакі, до того як вони розплавились». очевидно, у нього була репутація вкрай складної людини, але на роботу його взяли.

Останнім часом складно ідуть збори у знайомих. Знаю, що моя аудиторія і так завжди активно їх підтримує, тому не проситиму вчергове про ваші ₴ — але попрошу поширити банку на ваш вибір у себе в соцмережах, тому що дівчата змушені постійно покладатися на один і той самий пул людей (бачу навіть по результатах розіграшів) і закривати збори одна одній.

🐙 Світлана збирає на ремонт тачок і розігрує Лавкрафта

�� Тамара збирає на павербанки і розігрує антикварний молитвослов

⚔️ Дар’я збирає на РЕБ і розігрує новинки видавництва «Стилет і стилос»

Буду дуже вдячна, якщо покажете щось із цих зборів друзям!

однією з найбільш цінних світлин, зроблених ітурбіде в хучітані була Nuestra Señora de las Iguanas, вона побачила жінку — зобеїду діаз, яка вирушала на базар, аби продати ігуан, ітурбіде сфотографувала її. і цю світлину страшенно полюбили в місті. вона навіть скаже, що це фото отримало стільки любови не тому що вона його популяризувала, а тому що містечко відчуло, що вона належить всім їм. і це якось особливо цінно побачити цілу спільноту людей так, щоб вони відчули в цьому баченні щось рідне, навіть якщо фотографка чужинка.

мексиканська фотографка грасіела ітурбіде згадувала, що якщо б все склалось так, як вона хотіла, то вона стала б письменницею, але її консервативна католицька родина цього не заохочувала. врешті-решт вона все рівно змогла розповідати історії, просто для цього обрала інший медіум — фотографію.

ітурбіде говорить про те, що її головним завданням як фотографки було познайомитись зі своєю країною та працювати з корінними народами. і саме це допомогло їй направду пізнати мексику. до прикладу, в 1979 році вона приїздить в хучітан, де вона знимкує побут сапотеків, і закохується в їхню культуру. ітурбіде говорить про традиційну для сапотеків повагу до жінок та до третього гендеру — мушів (muxhe/muxe). і ця любов до чужої культури виявляється взаємною, бо вона відчувала дуже багато любови та підтримки, перебуваючи в хучітані. власне, важливим для мистецькою практики ітурбіде завжди було занурення в чужу культуру, проживання поруч, тому її світлини дуже якісь такі інтимні та позбавлені зовнішнього погляду.

Книжки про і від наших захисниць

1. На надломі зросла сила
(зараз доступна за акційною ціною)
Видавчиня punkt publishing Таня Костіна провела низку інтерв'ю з дуже різними жінками, які зіштовхнулись з жорстокістю, несправедливістю та руйнаціями повномашстабного вторгнення, і написала про те, як це змінило їхнє життя. Тут є історії як військових (наприклад, тут є унікальна історія Шури "Ялти" Рязанцевої, яка вже загинула), так і людей з зовсім інших областей (є історія Валерії Єжової, це школярка-чемпіонка з гри у шашки, яка власне грою в шашки збирала гроші на допомогу ЗСУ).

2. Дівчата зрізають коси
Тут Український інститут національної пам'яті зібрав 25 історій жінок-військових, які брали участь в бойових діях ще з часів АТО/ООС. Книжка доступна безкоштовно для завантаження з сайту інституту.

3. "Полон" та "Азовсталь. Сталева пресслужба", Валерія "Нава" Суботіна
Військовослужбовиця пресслужби тоді ще полку "Азов" написала ці дві книги про свою службу під час 86-денної оборони на "Азовсталі" в оточеному Маріуполі і свій досвід російського полону опісля.

4. "Незламні", Вікторія Покатіс
В книзі зібрано 30 історій жінок-військових, парамедиків, волонтерів, засновниць фондів і притулків, адвокатів, які представляють права українського народу у різних країнах, про жінок, які організовують марші, щоб голос України почули всюди.

5. "Жінки на війні", Христина Парубій
Тут — 20 історій жінок-військових, в основі текстів – відеосюжети проєкту «Жінки на війні», що виходили на телеканалі Еспресо.

6. "Дорога життя", Оксана Рубаняк
Це третя збірка поезій Оксани і друга про війну. Її поезії дуже схожі на щоденники, в яких вона документує ті чи інші події і переживання. Звідси можна напряму дізнатись як живеться на передовій.

Також нагадую про книгу ветеранки Аліни Сарнацької про ЛҐБТІК+ ветеранів в російсько-українській війні, яка вийде цієї весни. 🫶

періодично найгірша людина на світі має рацію, цьоготижневою поганою людиною з правильною думкою для мене став…. емір кустуріца, якому не сподобалась «анора». на відмінну від мене, він цей фільм подивився і критикує його за поверхневість. проте на зе гардіані вийшов прецікавий текст про те, що «анора» — це той рідкісний фільм щодо якого дійшли консенсусу і оскарівський комітет, і західна публіка, і навіть російська влада. звісно, що останню не хвилюватиме той факт, що росіяни у фільмі (начебто) жалюгідні, важливим є те, що російські актори, які до того їздили в окупований крим та знімались у пропагандистських фільмах, зараз ходять по червоних доріжках, та навіть отримують номінацію на оскар. рейн фішер-квон екстатично твітить про свій захват від того, що росіянин з касту «анори» танцює під пісні тату (де обидві учасниці гурту — путіністки, знає вона це чи ні), а потім публікує доволі нюансоване есе про гетеропесимізм та репрезентацію секс-працівниць в контексті цього фільму. в іншій реальності, міркування про те, що шон бейкер використовує секс-роботу як метафору трансакційних відносин між людьми і все таке, могли б бути, хоч і очевидними, але стерпними. проте у цій реальності неможливо нюансовано говорити про фільм, куди запрошують російських акторів, які не спромоглись навіть на нещирий осуд російського вторгнення, не кажучи вже про зйомки в російській пропаганді. так само оминати факт того, що хоче того чи ні, бейкер своїм фільмом допомагає російській софт павер.

на кожну улюблену авторку, яка мене засмучує буде та, яка цю любов виправдає. мойра донеґан — це співведуча мого улюбленого політичного подкасту in bed with the right. і в одному зі своїх останніх текстів вона згадує про той сумнозвісний візит зеленського до сша. донеґан робить дуже влучну ремарку про те, що головна мета трампа — це продемонструвати свою маскулінність, яка в його розумінні — це синонім до жорстокости. і демонструє це він своїй вдячній публіці: расистам, мізогінам та незрілим ідіотам (це майже дослівна цитата).

+ з приємного раджу новий сезон подкасту the critic and her publics, де ведуча мерве емре говорить вже з редакторками. в останньому епізоді меґан оʼрурк згадує свою роботу в нью-йоркері, про те як цокали підбори тіни бравн в офісі, як виглядав процес редагування текстів (простим олівчиком!), тощо. також оʼрурк згадує як їй телефонували вночі, бо коли фактчекали якийсь текст, знайшли якусь дуже дрібну розбіжність щодо назви морозива в якомусь місті звучить трохи по-іншому. якби в цього каналу була б бодай крапля такої ж професійної етики, то я б додала посилання на слова кустуріци, твіт та есе фішер-квон, але першого я зневажаю, а щодо фішер-квон, то я принципово не хочу поширювати нічого компліментарного про цей фільм!

нема ментального здоровʼя дивитись оскар, не те, щоб я його колись дивилась, але я люблю робити гучні заяви!

сподіваюсь, «анора» програє!

моя улюблена сцена в love actually це та, де герой гʼю ґранта протистоїть натиску американського президента. у вигаданому світі річарда кьортіса все майже як в нашому, там теж президент сша мерзота і дуже підносить моральний дух, коли його не бояться. байдуже, вигаданого чи реального.
якщо ви не дивились цей фільм, то раджу, він відчувається чи-то як знеболювальне, чи-то як лоботомія.

а знаєте, що я ще раджу?
подонатити зараз, наприклад мене в бентежні часи завжди заспокоює витрачати гроші, тому тримайте такий списочок:

збір ернеста на пікап,
збір юлі на арту,
збір вікторії на зброю, реб, транспорт та дрони
та збір олесі на авто

Сьогодні вночі по Україні запустили найбільшу кількість шахедів за весь час війни. Я до 3 ночі сиділа в коридорі зла, але чиста, зігріта і з котом під боком. Однак не всім так щастить.

Лише 54% Сухопутних військ забезпечено можливістю митися і прати одяг взимку. Фонд Рій, спільно із командуванням, визначили 15 бойових бригад, яким критично потрібні лазні. Це буде важко, але ці бригади можуть розраховувати тільки на нас, тому ми повинні це зробити.

Я — частина дружнього збору "15 ЛАЗЕНЬ НА ЗИМУ" для бойових бригад, котрим критично не вистачає таких лазень.

Моя ціль - 5 000 грн.
Загальна сума збору - 12 000 000 грн. 

Мобільна лазня – це можливість зігрітись, помитись, відновити cили після бойових задач, випрати і посушити речі та підвищити боєздатність війська.
Гадаю, не варто розповідати наскільки кожному з нас важливо, що військові були сильні та боєздатні. 

🔗Посилання на збір
https://send.monobank.ua/jar/3bZtAHTXb1

це мав бути допис про те як шутті працює з мовою (переклад володимира камʼянця просто вау), і який це поетичний текст. натомість вийшло щось інакше. згадується текст вінклера «вивезена» про українку остарбайтерку нєточку. не хочеться узагальнювати, але що там, що там була от ця досить чітка, окремішна від російської, ідентичність. і у випадку роману шутті, де героїня називає саме білоруську своєю мовою, що це була мова її родини, не можу не думати як все швидко може змінитись для цілої країни (з урахуванням купи факторів, звісно).

і якщо вас такі думки напрягають, як і напрягають новини, то раджу закинути кілька гривеньок на антену avenger сюди.

копирсалась полицями, щоб прочитати книжку з найприємнішою обкладинкою і таким чином натрапила на бозна-коли куплений роман кароліни шутті «колись я бігала босоніж по мʼякій траві» і за цікавим збігом це текст, який я інтуїтивно шукала, текст про мову.

отже, головна героїня мая втрачає мати, батько в її житті примарна фігура, тому росте вона з тіткою. все, що її звʼязує з матір’ю — це білоруська, яку вона, як мати, втрачає: «разом з матірʼю я втратила і свою мову, побажання на добраніч, слова на заспокоєння, оте розколихування й заколисувння слів, наш мовний острівець, де було місце лише нас двох, на якому ми пересувалися містом». отака історія про материнську мову. важливим є і інший персонаж — марек, якого вивозять з польщі в австрію ще зовсім дитиною в якості остарбайтера. він врешті-решт не може адаптуватись до нового середовища, всі його спогади якісь зболені, водночас спогади маї про нього дискомфортні. причина цього дискомфорту не пояснюється, виникає питання чи може скривджений скривдити.

потім мая намагатиметься уявити дитинство, яке могла б у неї бути, вона намагається уявити мати, бабусю, періодичну в її уяву проникають товарні вагони та солдатські чоботи, зрозуміло, що її родина теж не з доброї волі потрапляє в австрію.

+ цікаво, наскільки односельчани маї сприймали її з тіткою та марека як нагадування заподієного ними зла.

що у нас є зараз: огидна оскарівська кампанія з анорою, трамп плодить мільйон інфоприводів, ну лютий загалом продовжує бути якимось українофобним місяцем.

рандомні рекомендації:

відеоесе кет блек за 2019 рік про підйом вайт супремасі, з фокусом на штатах, є трохи про австралію та нову зеландію. дуже цінні зауваги про ребрендинг фашизму станом на тоді і яку роль в цьому відіграла поп-культура

стаття джессі єжевської стівенс про іронію та те як ліві, як колись за часів веймарської республіки, програють риторичну війну. стівенс йдеться про те, що стратегія трампа зараз це звертатись до всіх водночас, таким чином приховуючи свої справжні наміри, звідси от ці аргументи його захисників в стилі: «він не мав цього на увазі, він просто жартував». в університеті ми витратили чимало часу, щоб говорити про романтичну іронію, а треба було говорити про іронію фашистську, де все хі-хі-ха-ха until it’s not. адже засоби комічного неабияк докладаються до згаданого вище ребрендингу фашизму.

епізод одного з моїх улюблених подкастів про музику про останній альбом бед банні. це якраз хороший приклад того як поп-музика може робити щось цінне для своєї спільноти. у випадку бед банні йдеться про пуерто-ріко, де він з величезною любовʼю говорить про свою батьківщину, звідси купа референсів до пуерто-риканської музики. але водночас є більш цілісні думки про майбутнє острова, у треці lo que le pasó a hawaii він буквально співає про те, що боїться, що з його батьківщиною станеться те саме, що з гаваями. проте не лише лірікси тут важливі, але й періодичні провисання, коли здається, що музика зупинилась — таким чином він нагадує про відключення електрики на острові. блискучий поп-альбом, який не боїться говорити про колоніалізм, і бед банні говорить прямо до пуерто-риканців (виходить майже що: любіть пуерто-ріко, як сонце любіть) і йому байдуже чи для іноземців цей альбом буде недоступний.

а я тим часом для розкруту ввімкну бонусний епізод «районної бібліотеки»!

Список читання: Умиротворення в Мюнхені
Тімоті Снайдер про паралелі між Чехословаччиною у 1938 році та Україною у 2022, зокрема про те, що Україні вдалося набагато краще.

https://snyder.substack.com/p/appeasement-at-munich?triedRedirect=true

на першій світлині джон даґдейл з матірʼю, в той час, коли було зроблено фото, він якраз хворіє. зворушлива деталь: саме мати дарує йому фотоапарат в 11 років, і вже тоді він розуміє, що фотографія — це якраз його медіум.

коли дерек джерман втрачав зір, то починав бачити синій, все навколо починало синіти, згодом про це він зніме “blue”, де на екрані просто синій колір. історія в якій втрачання зору перетинається з синім трапляється і з фотографом джоном даґдейлом, який через ускладнення від хвороби втратив 80% зору, це завершує його комерційну карʼєру фотографа, проте втрата зору, не означає втрати бачення. близька подруга даґдейла та митскиня джуді сіґель знайомить його з ціанотипією, відтоді прусська блакить почне асоціюватись з його роботами.

даґдейл взагалі фантастичний, його роботи мають таку мрійливу складову, що здається наче ти не те опиняєшся у чужому сні, не те згадуєш свій.

+ як (чудовий) бонус есе даяни г. блумфільд про даґдейла.

власне, що взагалі робить з такими некрасивими історіями в чужих біографіях я не знаю, водночас шевельов мене підкорює своєю чесністю. у нього є прекомічна історія співпраці з кдб, де він шокує чекіста, тим, що хоче собі взяти позивний «шевченко». і планував доносити на того, хто доносив на нього, що він би і робив, якби не довелось евакуйовуватись з харкова. потім він втікає в окуповану німцями частину з чіткою метою: втекти далі. а під час перебування під обома окупаціями, шевельов не планував робити нічого корисного ні для тих, ні для тих. позиція неідеальна, але в період, коли на чималій к-сті митців не було де тавра ставити, і не найгірша. власне, тому його спогади такі цінні, він не намагається вигородити себе, при цьому чесно говорить про свою образу на гарвардських славістів, особливо на якобсона та на радянців, особливо на білодіда (в обох з яких були цілком чинні звʼязки з кдб), не намагається бути нейтральним, тому розповідаючи про один хаотичний проєкт з опису російської мови, шевельов скаже, що якобсон все ж сам все бачив, бо «у нього є голова на плечах, хоч і без шиї» (він ще не раз назве його квазімодо). і от ця чесність про вкрай нечесний час мене аж дивує.

вчора дрейк випустив альбом, прохідний, але ну такий, що слухати можна. щось там про колишніх, щось там про кохання, щось там про те, що don’t tease me, але це прохання хотілось переадресувати самому дрейку, бо від згадок про біф з кендріком він ухиляється. а знаєте хто не ухилявся від згадок про біф з кимось? правильно, юрій шевельов.

власне, шевельов пише «мої зустрічі з романом якобсоном» і це прецікавий документ про початки американської славістики. але що ще цікавіше, це те як якобсон став правильною людиною у правильний час, та вліз у американську славістику, коли там панували білогвардійські дами, без особливої освіти, але з безмежною любовʼю до всього російського. якобсон приносить в це середовище бодай якусь науковість, але не забирає великоросійський шовінізм, бо від своїх поглядів про те, що на право на самостійний розвиток заслуговують лише дві словʼянські мови — російська та сербо-хорватська (як її тоді називали) — він не відмовляється. більш того, в якісь приватній розмові він скаже шевельову, що, мовляв, колись залишаться на світі дві мови: російська та англійська.

історія стосунків шевельова з якобсоном доволі нерівна, з одного боку останній запрошує його в гарвард, сприяючи його карʼєрі, а з іншого боку, згодом намагається її зруйнувати, і не безуспішно.

casus belli стають білоруси, адже всіх славістів, які спеціалізувались на східнословʼянських мовах хвилювало те як довести, що всі три мови повʼязані, на білоруську мову при цьому майже не звертали уваги, при тому що факти ранньої білоруської мови всю цю єдність спростовували. і це дуже по-шевельовськи, він бере хоче дуже ввічливо підірвати цю теорію, але не береться ні за російську, ні за українську (бо тоді б це був дуже явний бунт), а саме за білоруську. проблема в тому, що якобсон не був ні ввічливим, ні джентльменом, і свою славістичну імперію в гарварді організував як мафію. комічно лише те, що це він профінансував переклад цієї праці шевельова з української на англійську, бо принципово не читав нічого українською. і от словом за словом, шевельов відходить від якобсона, і свою працю передає андре мартіне, який з якобсоном був у жахливих стосунках. і потім, так для настрою, бо якобсон нікому відступів не дарував, вони з білодідом починають анти-шевельовську кампанію, витягнувши з його біографії історію про те, що той публікувався під час нацистської окупації.

некрасива історія, але в спогадах самого шевельова доволі комічна, мовляв, невеличкий комітет в окупованому львові робив українсько-німецький словник правничої термінології, де ніхто особливо не розумів що робить, і тому подібне. проте у якобсона все вийшло, шевельов тривалий час був затаврований, але всі імперії падають, зокрема такі примарні, як славістична.

https://send.monobank.ua/jar/dzBdJ3737
5375 4112 0711 5218

з есе кейвана с. про небезпеку перетворення горя на валюту/аргумент в суперечці. він там дуже багато пише про те наскільки деморалізуючим є випрошування співчуття через демонстрацію пережитого насилля. дуже багато про шо, зокрема і про нас, хоч текст і з фокусом на палестині

patti smith throwing sandwiches at a journalist after he criticized her lengthy songs

написала текст про те як література собі дає раду з горем, і вийшло щось про алі сміт, щось про патрицію локвуд, а щось про колапс контекстів, де все на все накладається.

я багато думала про те наскільки доречним є видання роману локвуд після 2022, на ґудрідсі натрапила ну думку, що з української перспективи цей текст може бути інфантильним. що дуже навіть можливо. водночас я не бачила кращого тексту про те, коли хтось от хронічно онлайн і як ось це надмірне буття в телефоні впливає на все решта, зокрема переживання трагедії. такий собі невідфільтрований досвід, від якого аж дивно.

наткнулась на прецікаву рецензію на новий альбом етель кеїн…. на сайті для архітекторів, pitchfork would never. у цьому тексті едрієн економос міллер пише про “perverts”, враховуючи той факт, що кеїн не хотіла, щоб саме цю роботу аналізувала вздовж та впоперек, і свідомо залишає мало простору для надінтерпретації. але, власне, простір і стає найцікавішою частиною альбому, оскільки звучання створює площу без наповнення, щоб вразити, зберентежити слухача, аби той в момент прослуховування зіштовхнувся з самим собою.

міллер взагалі прецікаво мислить і це захопливий текст, навіть, якщо нічого не знати безпосередньо про сам альбом.

У подкасті дизайнерки Белли Фройд, правнучки Фройда, гості лежать на кушетці.

Напевно, це один з найстильніших подкастів, що я бачила.

Тут випуск з Зеді Сміт (я ще не дивилася)

гадаю, читання забужко напрочуд пасує до безробіття, бо щось має ж виснажувати під час 0 hour unemployment shift, чи не так? тепер казатиму всім, що звільнилась, бо хотіла просто почитати забужко

довго думала чим же мені муляє вибране листування забужко та шевельова. спершу здавалось, що через те, що забужко там незрівнянно більше: вона і співрозмовниця, і коментаторка самого листування, і на додачу укладачка приміток. потім здалось, що це сам тон тих приміток, от ці повсякчасні нагадування як шевельова нервували ті анти-рильські, селянські діти, навколишня глупота, тощо.

але!

в одному з листів забужко зауважить, що вона ніколи не була правдивою дослідницею, її дослідження (тоді вийшов лише текст про шевченка) — це така собі «насильницька концептуалізація», де вона з реальних авторів робить персонажів: «я пишу нестак конкретну постать, як витворений мною з цієї постаті персонаж, чи, коли вгодно, концепцію <…> — персонаж, у який я щиро й палко закохуюсь і, відповідно, прагну нагородити якнайбільше ефектних теоретичних риштовань, аби переконати решту світу в його, персонажа, реальності». і думаю, саме через те мені так нестерпно тяжко йде читання, бо це якась зовсім особиста річ, де забужко витворює по-своєму трагічний образ генеральського сина, борця супроти несправедливости з шляхетною вдачею застібнутою на всі ґудзики. можливо, щось в тому є, але річ в тому, що місця для того, щоб надумати щось самому тут обмаль.

з плюсів: це цікавий документ епохи, де українські інтелектуали перецитовують толстоєвських в особистому спілкуванні (icky!), бояться білоруського сценарію, обговорюють всілякі літературні драми, зокрема навколо публікації «польових досліджень», іноді можна вихопити якусь кумедну історію, на кшталт того як чижевський всі розмови зводив до своїх котів чи щось в такому дусі.

друзі, це я. юлясік, поліська рішала, вчителька, людина, яка створила вайб під назвою «на ґанку».

а це мій збір на такмед, який просто ліг і лежить собі. і ніяк не може піднятися.

тому прийшла вас попросити оновити підписку на ґанок і задонатити трішки на збір 💛

https://send.monobank.ua/jar/77t8dxvv83

тиждень тому я могла б сказати, що цей канал ледь дихає, як і я, але я вже трохи відіспалась, почитала всякого різного, зокрема ось ці хороші тексти на сабстеці:

есе рейн фішер-квон про письмо та ходьбу. мені дуже подобається спостережння квон про те, що коли вона не гуляє і не пише, то почувається гірше, попри те, що ці обидва заняття не те, щоб приносять задоволення одразу. а з появою ші, здається, що все має бути одразу, прямо зараз, за секунду, наприклад, домашні завдання, емейли (guilty), тощо + ші може зробити малоприємну роботу за тебе, адже сам процес написання чогось не завжди захоплює. якась письменниця, про яку згадує квон в есе, каже, що вона вигадала цілий всесвіт, героїв тощо, але писатиме роман за неї ші, адже, не її думку, ідея-то її! проблема в тому, що саме в процесі написання зʼявляються ідеї, а які ідеї зʼявляться тоді, коли не буде самого процесу?

дуже приємний текст селін нгуєн “research as leisure activity”. вона взагалі одна з моїх улюблених авторок на сабстеці, бо мало того, що у неї є робота, вона ще встигає писати вдумливі тексти на фрілансі + багато читати. і цей текст це дуже миле нагадування про те, що іноді рісьорч може бути як гобі. я б могла пожартувати, що усвідомлення того, що в людей є час бодай на щось після роботи, підштовхнуло мене до того, щоб з girl, interrupted нарешті тимчасово стати girl, unemployed.

есе делії кай про “interesting girls” і те наскільки перформативним таке позиціонування є саме по собі. на додачу кай не просто так згадує про ів бабіц та джоан дідіон, які в певній мірі з реальних письменниць трансформуються у впізнавані типажі, з якими можна себе проасоціювати.

текст про засновника майспейсу і те наскільки неочікуваною є його біографія. він засновує успішну соцмережу, там все гарно, потім майспейс не витримує конкуренції і тоді він…. зникає? не кидає зіги, не шукає маскулінну енергію для своєї компанії, а просто їздить світом, підписує пости в інсті якимись езотеричними цитатами. ну просто техбро, який направду надихає.