>part 2
насправді, поспавши зі своєю злістю щодо цієї книги (себто, мавши змогу препарувати дійсну причину мого невдоволення нею), маю що сказати ще.
не існування її мене так дратує, а те, що вона визнана на тому рівні аби вивчати її у австралійських школах. аби діти вивчали приймати надану історію як дійсність і як правду, таку собі рольову модель. і втім найбільше, що ілюструє ця історія в розрізі це те, наскільки суспільству насправді байдуже на голоси меншин:
— по-перше, ця книга максимально вдобно написана. у ній здіймаються збіса важкі теми, від расизму й до байдужості патріархального суспільства до усіх, кого воно користає. але це не напружує читача. воно подається із жартами, із не перенавантаженним деталями стилем автора, без потреби дійсно сфокусуватися на тому, що пропонується читачеві.
— головним чином, бо насправді мета автора не зруйнувати джерело проблеми, а побачити, що воно є. бути свідком, але не простягнути руку допомоги. коли найліпшого друга гг пинають по всьому спортивному майданчику без жодного протесту від гг ми просто споглядаємо. такий собі дешевий квиточок на атракціон із співчуття. бо робити щось не обов'язково — співчуваєш, вже молодець.
— смерть дівчини, страждання друга азіата, надлам і вихід з родини матері гг, та навіть той самий Джаспер — усього лише аксесуари, поетична і драматична нагода білому хлопчику подорослішати і усвідомити, що світ жорстокий. і водночас бути кращим за всіх них. і втім, звісно, лише тільки усвідомити.
себто, ми беремо страждання справжніх жертв і забираємо у них голоси, аби надати голос білому хлопчику. друг не має цього голосу, бо він вдобний, він героїчно сміється коли його ображають, він розумний і спроможний, але він ніколи не є загрозою для місця головного героя у суспільства. ідеальний азіат, нічо не скажеш, бо втім автор ігнорує що може відчувати в'єтнамець під час в'єтнамської війни, що він справді може відчувати від жорстокості, яка насправді на сторінках ще применшена, зроблена вдобно так, аби не переходила межу терпимого.
автор забирає голос у дівчат і жінок, бо насправді я дуже сумніваюсь, що ця історія б сталася, якби жінки були не функціями. якби могли протистояти чи, в кейсі загиблої дівчини, залишили слід із хлібних крихт як наприклад щоденник.
врешті, навіть сам Джаспер Джонс лише ліричний герой, бо читач ніколи не дізнається хто він, лише як він допоможе головному герою народитись у чудовий новий світ.
і якщо дивитися глибше у той факт, що це є у школах, що це вивчається замість чогось більш директивно від жертов — то наскільки ж людству насправді на них байдуже. скільки голосів представників меншин було не почутими тільки аби світ побачив цю? скількох, врешті, згідно купі позитивних відгуків, це влаштовує?
якщо вам здається, що ми як суспільство крокуємо уперед, що ми чуємо і бачимо чужі голоси, то певно таки варто спитати чи це дійсно так. чи, бува, не отримуємо ми лише те, що можемо переварити у межах бездії, аби співчувати, але не питати саму інституцію суспільства як такого, його головні рушії. ця книга — лише симптом, і втім, найбільший покажчик суспільства поза межами бульбашки на сприйняття його проявів. якщо у вас є питання до байдужості вестернів — це найбільша відповідь.