"Ти знаєш, Квітко..."
Ти знаєш, Квітко, так мене гнітить,
Що б'ють мене, немов тварина дика.
Моє серденько вже котрий рік щемить,
Від сліз вже набрякає, вибач, пика!
Я ж теж людина, маю право бути,
І плачу я, не лізе їжа, не п'ю води.
Ночами я сиджу, не маю сил заснути,
Не знаю де діватись, куди йти...
Квіточко, пробач, що скиглю тобі часом,
Я маю розібратися в собі, прийти у форму.
Вдячна безмежно, що ми досі разом,
Що ти вертаєш мене завжди в норму.
Як у віршах, коли слізьми нап'ємся — сміх.
І далі якось буде, не здаємося.
Нехай буде за вікном цвіт чи сніг,
А ми з тобою крізь це все проб'ємося!
Добре, досить з тебе цього разу.
Я ще раз вдячна тобі, як завжди.
Якщо не доведуть мене до сказу,
То зайду до тебе знов, тож жди.