14 липня 1789 року пала Бастилія – звільнення найзапекліших злочинців із цієї в’язниці означало початок нового світу, заснованого на безкомпромісному принципі: „Свобода, рівність, братерство – або смерть”.
Багато хто не прийняв цих гасел у тому сенсі, в якому їх розуміли революціонери, – і з цієї ж причини багато хто загинув. Королям відрубували голови, аристократів, священників, міщан і селян розстрілювали, топили або спалювали незалежно від віку та статі. Хто міг – тікав у вигнання.
Але після чотирьох років терору один регіон Франції сказав: „Досить!”. Це була Вандея, департамент на узбережжі Атлантичного океану. Голос протесту підняли не привілейовані класи, а ті, хто не міг і не хотів тікати, хто був нерозривно пов’язаний із рідною землею. Йшлося про звичайних селян, прив’язаних до ґрунту, з якого вони виросли.
Вони втомилися від того, що в ім’я народу їх убивають лише за те, що вони не дозволяють виселяти парафіяльних священників чи ченців і черниць (наприклад, у місті Брессюр, де 1792 року було вбито близько 500 людей, які захищали монастир). Вони втомилися від того, що їх змушують кидати свої плуги та йти до війська (оскільки „рівність” означала однакові права та обов’язки перед нацією, зокрема військову службу).
Одним із простих людей, що вже не зміг терпіти, був Жак Катліно – торговець вовняними виробами, чоловік і батько п’ятьох дітей, який усе своє скромне життя провів у рідному селі Ле-Пен-ан-Мож. Він був відомий як дуже побожна і працьовита людина. 13 березня 1793 року, дізнавшись про перші спроби місцевого населення чинити опір революціонерам, Кателіно негайно залишив дім, зібрав близько 20 однодумців і рушив у бій.
Його харизма, моральні чесноти та військові успіхи спричинили масовий приплив селян до його армії. Незабаром його підтримали аристократи та генерали, вірні старому режиму, які чекали на слушний момент, щоб розпочати війну проти Французької революції. Так розгорілася Вандейська війна, а Жак Катліно став генералісимусом Великої католицької та королівської армії.
Армія зібрала понад 40 000 добровольців. Загони Катліно здобували перемогу за перемогою, а сам „святий з Анжу”, як його називали за життя, завжди бився у перших рядах.
Ця відвага зрештою коштувала йому життя. Під час походу на місто Нант його смертельно поранили, і незабаром він помер. Це сталося 14 липня 1793 року, у річницю початку Французької революції. Після його смерті вандейці почали поступово програвати битви, а революційний уряд у Парижі видав наказ:
- „Знищити всіх повстанців до останнього. Спалити їхні ферми, розчавити цих боягузів, як бліх. Знищити цих мерзенних вандейців”.
У Вандею вступили каральні війська, відомі як "пекельні колони”, і почали виконувати цей наказ. Точна кількість жертв невідома, але оцінюється приблизно у 300 000 осіб. Історики називають різанину у Вандеї першим геноцидом в історії Нової Європи. Один із виконавців цього злочину з гордістю надіслав депешу до Парижа:
— „Вандеї більше не існує! Завдяки нашій вільній шаблі вона загинула разом із жінками та дітьми. Я поховав усе місто в лісах і болотах Савене. Використовуючи надані мені повноваження, я топтав дітей кіньми і вбивав жінок, щоб вони більше не народжували бандитів. Я не пошкодував жодного в’язня. Трупи вкривають дороги, подекуди їх так багато, що вони утворюють піраміди. Я винищив усіх, ми не беремо полонених. Милосердя – не революційна справа!”.
У 1793 році у Вандеї вбивали не лише людей – там вбивали стару Францію та стару Європу. Вона помирала з гідністю та честю, з гордістю, гідною „найстаршої доньки Церкви”, як колись називали Францію.
Сьогодні в мирних долинах Луари, у містечку Сен-Флорен-ле-В’єй, стоїть скромна церква Chapelle Cathelineau, де покояться останки цього селянина і воєначальника, „святого з Анжу”, який так і не був беатифікований, оскільки матеріали для процесу беатифікації згоріли під час Другої світової війни. Як скромно він жив, так скромно і спочиває.
Хатина Шизо-Містика ☨