Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Винниченко

жанр: психологічний/філосовський роман

⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️/5


Однозначно книга, яка не старіє. Вона зачіпає ті струни в нашій душі, які ніколи не перестають боліти: про гідність, про вибір, про свободу і відповідальність. І, звісно, про те, чому ми не завжди живемо так, як хочемо.

Головний герой — Яків Михайлюк, успішний адвокат із Києва, якого називають «Кирпатим Мефістофелем». Харизматичний, цинічний, здатний маніпулювати людьми, як шахіст — фігурами. Його зваблює сам процес — не результат. Йому важливо «заплямувати» праведника, зіштовхнути когось із краю. А потім піти, не озираючись. Він не завершувач — він спокусник.

Але ця гра не приносить йому радості. За бравадою — порожнеча, за сарказмом — чорна туга. Наче він сам забув, що зробив, але відчуває: щось страшне. Це вже не просто «поганий хлопець» — це портрет людини, яка одного разу втратила себе і не змогла знайти назад.

Особисто мене вразило, наскільки багато сучасних тем автор втиснув у сторінки, написані понад сто років тому. Репродуктивні права, право на шлюб і розлучення, етичні дилеми в професії — усе це наче не з того часу. Але є ще щось важливіше — моральні вибори, з якими ми боремось досі. І те, як герой піднімає питання: а може, мораль — це вигадка, яку придумали сильні, щоб контролювати слабких?

Цей роман — не тільки дзеркало епохи. Це ще й тест Роршаха. Кожен бачить у ньому щось своє.
Мені, наприклад, найбільше боліла історія з Ганною Пилипівною — «Білою Шапочкою», єдиним чистим променем у житті Мефістофеля. І те, як він не зумів скористатися навіть нею. В якийсь момент у мені жила надія, що вона зможе примирити Якова з самим собою, показати йому його кращий бік. Але автор знову нагадує: єдина людина, яка може щось змінити у житті — це вона сама. А Михайлюк, попри всі духовні страждання, не готовий або не хоче змінюватися.

Це дуже чоловікоцентрична книжка, написана чоловіком про чоловіків, і жінкам там відводиться роль проблем, які потрібно вирішити. Місцями читати це було фізично боляче — хотілося відкласти книжку й просто подихати. Але кинути не хотілось: стиль автора, те, як він будує історію, розкриває персонажів, неймовірні описи Києва й згадки знайомих місць — усе це було чудово.

Але попри всю одіозність Михайлюка, в моєму особистому рейтингу редфлегів української літератури він усе ж таки програє Степану Радченку з «Міста» Підмогильного. Хоча не раз чула, що саме Михайлюкові віддають «золоту медаль» у цьому змаганні.

Це моя третя книга в челенджі прочитати 12 творів класичної української літератури за рік — який я сама собі вигадала — і це однозначно одне з найкращих рішень року. Я в захваті від краси української класики й усе більше й більше в неї закохуюсь.

#прочитане@redfox_books