Я мав щось написати про 🔵«Невидимі. Книга 1», а проте, написати щось про magnum opus Моррісона без спойлерів і зовнішніх контекстів не так вже й просто. Я не стану переповідати сюжет цього коміксу (й скажу лише, що він плутаний, часто кривенький у своєму божевіллі й не такий вже й хороший фабульно, як хороший за концептом). Натомість я розкажу про інше.

«Невидимі» — це багато в чому дуже застарілий мальопис, який, утім, є вкрай важливим для історії магії у художніх сюжетах. Моррісон буквально вписує себе самого на сторінки «маленької моделі всесвіту», щоб не скільки вплинути на реальність, скільки пропагувати «магію хаосу» як він її бачить. Разом із Муром вони влаштували «велику магічну війну» містиків-тарологів-вудуїстів, коли розпинались про масові образи паралельно у «Прометеа» й «Невидимих»: один патосно й надуто, другий — як панк, що наслідував Діка й Ґібсона. Моррісон, звісно, був другим.

«Невидимі» — складна до прочитання й достатньо душна серія. Погано структурована, із купою помилок у переході між сценами й органічно психотична. На відміну від Мура, який ставиться до текстів поетично, Моррісон явно виливав усі свої погляди до сценаріїв потоком без значного корегування, й завдяки цьому зокрема його пропаганда щодо «магії хаосу» спрацювала краще: читачі, які бачили абсолютно контркультурне знущання з маскульту на сторінках Моррісона й ніфіга не викупали, якого біса воно відбувається, заходили до містицизму й цікавились його підґрунтям значно більше, ніж читачі Мура, який написав кращий сценарно й візуально, але значно прямолінійніший, й від того менш відкритий до подальших інтерпретацій твір. Тобто, як на мене, Мур виграв «війну магів» як творець, а проте, програв як гуру/чаклун.

У чому ж полягає та клята «магія хаосу»? У післямові до першої книги «Невидимих» в українському виданні перекладач Макс Нестелєєв згадує наявність томика цього коміксу на знімальному майданчику «Матриці», й загалом це достатньо добре характеризує його мітологію через паралель. «Магія хаосу» передбачає можливість впливу на реальність (і час, хай про те й буде у майбутніх томах детальніше) через образи й вірування натовпу, колективні переконання, які самі ж її й формують. Ти можеш сам повірити у щось, щоб переформувати реальність навколо себе. А проте, найчастіше для первинного зламу цієї реальності тобі знадобиться «прокладка»: речовини, боги, віра у набуті завдяки генетичним змінам суперсили etc. Зігнути ложку у цьому випадку можливо тому, що вона Є, а проте Є вона лише як результат колективної уяви. Якщо твоя уява буде сильніша, ложка зможе піддатись.

Подібні погляди пронизували художні сюжети тих часів, від Сендмена із «лише тисяча мрійників може переформувати Всесвіт» до «Mage» у «Worlds of Darkness», в яких маґи, по суті, так само завдяки власній вірі у свої сили через найрізноманітніші проксі можуть впливати на реальність. Що вирізняє у цьому «Невидимих»? Вони, фактично, й були для Моррісона додатковою моделлю всесвіту, проксі, художньою метафорою тих змін завдяки «магії хаосу», тоді як «Прометеа» була аналогічною моделлю для Мура. А проте, «Прометеа» була безпосереднім маніфестом змін, тоді як «Невидимі» були голосінням панка із закликом повстати проти усталеної моделі Всесвіту, в якій він жиє.