🌟«Зайчик», Мона Авад

Ця книжка, найімовірніше, є не тим, чого ви від неї очікуєте, якщо ви наслухались відгуків, які складаються із двох літер (обидві з них є у слові «шоколад», і з цих літер неможливо скласти абревіатуру для дистрибуційно-логістичної компанії).

Для мене книжка Авад є передусім історією творчості й в другу чергу — історією «пошуку дому» (не дарма саме про «дім» каже їй один любчик ближче до розв’язки сюжету). Саманта не прагне знайти своє місце, хай як не інтерпретувати книгу, й радше всі потребують її, аніж вона потребує всіх, а проте саме протиставлення себе й *множини когось* є чи не єдиною точкою до емпатії у відношенні неї.

«Зайчик» чудово знущається з усього, з чого тільки знущається (зокрема й із мене як читача), та ще краще демонструє різницю між «химерним» та «жахливим» — поняттями, які у свідомості людей настільки близькі, що готичні романи досі стоять між ними у шпагаті як Ван Дам між вантажівками з тої реклами.

Читачки й читачі масової літератури час від часу влітають у читання «високої полиці», але не так часто беруться за химерну прозу. «Зайчик» Мони Авад надзвичайно успішно бавиться із цим маркетингово, коли змушує блоґерок братись за «дивний» твір, який вони не можуть описати інакше як «дивний». Неприхований спойлер: для «химерної прози» роман Мони Авад не такий вже й «дивний», але прочитання його через призму «високої полиці» (бо саме до неї найчастіше відноситимуть твір, жанр якого не можуть визначити з першої спроби) додає знущанням самої Авад над літераторами й читачами додаткового смаку.

Так само часто, як Авад посилається на штампи з письменницьких курсів (одна із хиб перекладу: українською сокирою дістається не «Darlings», бо «Kill Yours», а «Крихіткам», що вже не зчитується у контексті творчої поради щодо ставлення до персонажів) та романтизацію випускниками своїх академій, так само часто авторка знущається й над читацькою й глядацькою еклектикою у споживанні маскультурних й класичних творів, які частіше впізнають окремі елементи із них й кайфуватимуть від згадки знайомих тайтлів, аніж дійсно проводитимуть паралелі (ще однією хибою перекладу є нестале подання назви «Збуреної висі», яке іронічно вписується у контекст цього знущання). Цих посилань в книзі вдосталь, та всі вони навіть не інтертекстуальні, а значно більше фансервісні, а утім й такі, що ловитимуть оглядачів у пастку тієї «гібридності й інтертекстуальності».

У «Зайчику» досить проста фабула, та ж водночас це й не дивно, адже ця книжка узагалі не про сюжет як такий. Історія на межі шизофренічного божевілля та дипломної роботи студентки на курсі творчого письма й не може бути інакшою, й саме це відчуття самозванства, тяжіння до творчости й водночас прикрий творчий закреп із бажанням як не уваги, то принаймні завершеності, результату, який не розтане й не зникне з пам’яті протягом кількох хвилин після ознайомлення. А проте ж, самі прописні принципи творчості не співвідносні ані із «Зайчиком» як витвореним Самантою наративом, ані із Самантою як героїнею.