Прочитала
«Стахановський рух» і зараз буду його рекомендувати. Одразу скажу, книга майже пройшла повз, бо ані назва, ані обкладинка не переконали, що мені вона треба. Переконала «Темпора»:) отак я отримала книгу, і ні разу не пожалкувала про це.
За жанром це містичний трилер, але в сюжеті намішано дуже багато. Тут є детектив. Власне, він головний герой, який приїздить до деокупованого луганського містечка десь в 2030ті, аби знайти зниклого вченого. Тут є горор, бо луганські шахти – це лабіринт, де за повір’ями причаїлося прадавнє зло (а шахтарі копали надто вглиб і… ну, ви зрозуміли). Тут є сатира різного ступеня чорнухи: автор стібе популярні телешоу, поліцію, сєпарів, бандюків, провінціалів, - виходить смішно, а головне – зло отримує в панамку. А ще тут є прибульці, люди з суперздібностями, битва з «вольтроном» - звучить як вінігрет, але в цьому тексті все на диво органічно і на своїх місцях.
Книга починається з телешоу на кшталт «битви екстрасенсів», де бере участь головний герой. Він виявляється єдиним справжнім екстрасенсом. Після того, як він розказує, хто з ким переспав, аби дійти до фіналу, його виганяють геть і починають погрожувати. А герою потрібні гроші, бо в нього онкохвора мати. І ось йому дзвонить загадковий пан Бальтазар, дає величезний аванс і обіцяє ще більше, якщо герой розшукає одного еколога. Чоловік зник на малій батьківщині героя, звідки герой із мамою втекли перед окупацією, і куди він думав ніколи не повернеться.
Книга сильно зрезонує тим, чиє дитинство прийшлося на 90-ті. Тут згадується багато маленьких деталей звідти (побут, кримінал, відключення гарячої води, те, як люди говорили банкомату своє прізвище, бо не знали, як ним користуватися). А ще, оскільки книга про шахтарів, тут є багато моментів з їхньої роботи, що робить текст насиченим та атмосферним. За це величезний плюс, бо коли від читання художки дізнаєшся щось нове, це дуже гарний читацький досвід.
Окрім фантастики книга добряче проходиться по соціальних темах. Коли герой приїздить на луганщину, він не впізнає своє маленьке депресивне містечко: центр відремонтували, повідкривали кав’ярні, повісили лампочки на дерева, але це все фасад, бо понурі двори і гаражі також залишилися. У місті виявилося повно
ждунів, амністованих апалчєнцев та різних бандюків. Автор моделює болючу реальність перших повоєнних років, і це читається важко, бо щоб показати зло сильним і небезпечним, в сюжеті описано страждання невинних та різна жесть.
Персонажі дуже колоритні. Головний герой – Лео – вміє торкатися речей та людей і бачити їхнє минуле. Він називає це ретрокогнітивним баченням, більшість інших героїв –ректальним. В розслідуванні йому допомагає місцевий шериф на прізвисько Пепан – з дуже прикольним говором. Під час читання постійно змінюєш думку: любити Пепана, чи ненавидіти, бо герой дуже неоднозначний. Головний ворог Лео – колишній директор шахти Кошкін – типовий місцевий князьок (який має паранормальну чуйку робити темні вчинки і отримувати з цього вигоду). З жіночими персонажами скромніше – є красива «дама в біді» з «тахікардійним поглядом», про яку мріє герой, і ще одна жіночка, про яку щось сказати – це заспойлерити.
Ще хочу дуже похвалити авторську сатиру. У книзі – Стахановський рух – це таємне товариство шахтарів (на кшталт масонської ложі, тільки з донбаським колоритом): бо половина там по блату, ще якась частина – за хабар, решта – бандюки. Їхні пафосні потаємні зустрічі скидалися на партзібрання, з кодовим вітанням «слава труду». А статус у товаристві визначався за кольором штанів касок. Коли читала про культ по-луганські, сміялася вголос.
Не дуже зайшло, що багато персонажів описуються через схожість на якихось акторів. Буквально все містечко Жани Рено та Джоні Деппи. Логіка іноді приноситься в жертву заради екшену, стьобу та емоційних поворотів. Але текст чіпляє – і це головне.
Книга вийшла у «Темпорі». Там зібрані теми війни, осмислення донбанської ідентичності, вайб невеликих містечок на сході. Післясмак приємний, раджу придивитися.