Провал плану об'єднання деякі сучасники покладали на гетьмана. Василь Іванис, останній голова кубанського уряду, покладаючи надію на деяких авторитетних кубанців, писав, що якби у Києві на той час не був проросійський уряд, то він схопився за Кубань, як за перлину України в сам запропонував її не автономію, а федерацію чи конфедерацію В Іванис продовжував: "Він мусів приголубити, сторіччями одірваниж синів і дочок, як біблійний батько блудного сина".
Думки Іваниса підтримують і інші історики. На думку Снєгірьова, на Кубані багато у чому визначалося майбутнє України. Якби, гетьман використав пропозицію КНР і негайно втянув її на будь яких умовах до складу України, то наслідки боротьби з більшовиками були більш позитивні. Крім того перекидання на Таманський півострів Запорізької дивізії з подальшою мобілізацією кубанських козаків зробило б не можливим подальше протистояння України з Добровольчою армією. Остання ж змушена була перебратися на Волги чи на Сибір, щоб там створити антибільшовицький фронт. За таких умов,Антанта допомагала Україні, а не Добровольчій армії, у боротьбі з більшовиками, а між Кубанню та Україною була б відновлена єдність.
Але багато істориків з такою думкою Снєгірьова не погоджуються. О.Бойко пише висадка десанту це відверта авантюра. Оскільки, навіть у разі успіху українська армія могла опинитися у важкому становищі, так як могли розпочатися бої з Добровольчою армією чи з іншими народами, що не визнавали приєднання Кубані до України. З такою думкою треба погодитися. Але треба пам'ятати, що 1917-1922 роки на теренах колишньої Російської імперії позначилися на лише своїм трагізмом, а й авантюризмом військових компаній. Тобто як великих перемог, так само як і поразок, отримувалися не лише за рахунок, продумає стратегії тактики, а й відкритої авантюри, збігу обставин і випадковостей.
У цілому, на нашу думку всі звинувачення адресовані Павла Скоропадському відносно Кубані, у тому числі ніби він не підтримував прагнення українців щодо злуки Кубані та України, це безглуздість. Павло Скоропадський бачив майбутнє Кубані з Україною, на це вказує купа фактів.
Перше, в уявленнях гетьмана Кубань по-ставала українською етнічною територію у свій час заселеною запорізькими козаками. Тут ж цікаву свідчення російського генерал-лейтенанта Михайла Свечина, який приїхав у травні 1918 року до Києва на чолі посольства Всевеликого Війська Донського. Маестро, знайомий з П.Скоропадським ще з довоєнних часів, згадував що у гетьмана в кабінеті була карта "До України включалися Донецький вугільний басейн, Таганрозький округ, місто Ростов, вся Кубань і порт Новоросійськ.
П.Скоропадський з гордістю пояснив: "Українська Держава як бачиш не мала держава". И.Свечир, перебуваючи під враженням побачиного, дорікнув гетьману про те, чи автори карти не далеко зайшли, включивши чужі території (південно-східні) бо України. На що гетьман відповів "Анітрохи, адже Кубань це насамперед Запорожці і всі говорять по-українськи". Свечина забув про дипломатичну етику і почав сперечатися з гетьманом відносно території донських і кубанських козаків та почав доказувати, що за такого широкого розмаху може статися, що Україна знайде потрібне претендувати на Водну, Урал і Сибір, щоби з'єднатися з населенням українських переселенців.
Гарно характеризує погляди гетьмана як на українську етнічну територію й його промова, сказав на урочистому сніданку ж нагоди прибуття кубанської делегації. Тоді гетьман проявив радість, що може вітати кубанських козаків, нащадків запорозьких, котрі у свій час боролися що волю України і були зрушення перейти з Дніпра до Кавказьких гір, де не дивлячись на рідні перешкоди залишилися "вірними синами України". А далі гетьман підкреслив: "З огляду на це я сподіваюся, що й тепер славні кубанці підуть разом до молодою Української Державою, доб здійснити ті гарячі мріє, котрі являлися керовничою зіркою для наших батьків".
("Іван Пасічник Кубань у державотворчих поглядах Павла Скоропадського".)
|Гетьманська Шабля |Наш чат |Зарядити канал