Замаскована Російська імперія слабне?
Попри очікування західних аналітиків, більшість пострадянських країн не підтримали Україну відкрито. Захід сподівався на «ефект доміно», що сусіди Росії, побоюючись повторення долі України, стануть на бік останньої. Але цього не сталося. Більшість урядів у Центральній Азії, на Кавказі, а подекуди й у Східній Європі, зберегли нейтралітет.
«Most of the other post-Soviet states have carefully avoided denouncing Russian aggression… Rather than tilt toward the West, the post-Soviet states have deepened and even forged new connections to their former imperial center»
Причини такої обережності – не лише страх перед Москвою, а глибока економічна, інституційна та ідеологічна інтегрованість із Росією. Справжній розрив виявився набагато складнішим, ніж очікував Захід.
Протягом десятиліть Кремль вибудовував систему економічних, політичних та безпекових структур, які зміцнюють його вплив у регіоні. Від ОДКБ до Євразійського економічного союзу – ці організації стали інструментами впливу, а також каналами для обходу санкцій.
«Russia supplied cheap energy and pushed a series of regional initiatives to bolster economic integration… The Kremlin sought to disseminate that anti-Western NGO playbook to other post-Soviet states»
Також Москва експортувала авторитарні моделі управління, як-от закони про «іноземних агентів» чи обмеження громадянського суспільства. Це допомогло створити «екосистему політичної лояльності».
Війна не ослабила, а лише поглибила зв’язки між Росією та пострадянськими державами. Центральна Азія стала головним джерелом трудової міграції, а країни на кшталт Вірменії та Грузії – хабами для російських айтішників і капіталу.
«In 2022, [Armenia’s GDP] grew nearly 13 percent, driven almost entirely by a 20 percent expansion of the information and communication technology sector after the arrival of Russian IT specialists»
Економіки цих країн не лише отримали поштовх до зростання, але й стали частиною нового розширеного «русского міра» – не ідеологічного, а практичного.
Через інституції на кшталт ЄАЕС та історичну практику реекспорту, країни регіону стали головними каналами постачання підсанкційних товарів до Росії. Йдеться про автомобілі, мікрочипи, побутову електроніку – кі розбирають, «перепаковують» і відправляють у РФ.
«Central Asian states stripped microchips from EU appliances… and then shipped the chips off to Russia»
Це дозволяє Москві уникати повного технологічного ембарго, а регіональним елітам — заробляти й зберігати стратегічне значення.
Окремі уряди, наприклад, у Вірменії, публічно намагаються дистанціюються від Росії, проте економічні й медіа-зв’язки залишаються глибокими. Водночас, навпаки, в Грузії влада зближується з Москвою, попри антиросійські настрої в частині суспільства.
«Polling… reveals that public opinion… remains fairly evenly divided… Over half in Uzbekistan [still] watch Russian media or entertainment»
Хоча, Москва, що домінувала в регіоні десятиліттями, частково втрачає ексклюзивність на Кавказі та в Центральній Азії. Вона змушена миритися з посиленням впливу Туреччини й Китаю. І Кремль утримує баланс =- поступаючись там, де необхідно, аби зберегти вплив загалом.
«Moscow publicly acquiesces to these Chinese initiatives because it regards Beijing as its most important backer on Ukraine and strategic partner against the West»
На думку автора
статті на Foreign Affairs, для того, щоб виправити ситуацію на пострадянському просторі, Захід має змінити фокус. Спроби втягнути країни регіону в «антипутінський блок» не працюють. Але це не означає поразку. Натомість потрібно підтримувати їхню багатовекторність, прагнення до автономії та здатність лавірувати, відкриваючі можливості до співпраці.
Це шанс допомогти регіону вирости з колоніального минулого без примусу й ультиматумів.
*продовження в коментарі*