Роздумувала про життя і жагу жити під час війни. Спочатку думаю, Боже, ну що за наївні соплі. Але я все ж вважаю, що інколи треба казати і про такі речі.
Коли навколо дим і втрати, багато імен у телефоні вже ніколи не відповість, коли мовчать вікна будинків, які більше не зберігають тепло — саме тоді любов до життя стає найсміливішим вибором, за який не треба собі докоряти.
Любити життя, коли його забирають — це не зрада болю. Це відповідь.
Це — коли ти все ще вариш каву зранку.
Все ще цілуєш рідних перед дорогою туди, звідки не вертаються.
Все ще тримаєш когось за руку, бо ця рука — все, що ти зараз маєш.
Все ще слухаєш музику, бо треба слухати хоч щось, крім гулу сирени, фантомних розривів і цього огидного писку після чисельних контузій.
Все ще мрієш. Мріяти часом особливо складно, бо здається, що живеш не своє життя, а проживаєш життя якогось сумного персонажа з низькосортного екшена.
Війна огидна стара зла тітка, яка хоче, щоб ми стали порожніми.
А ми — живемо.
Любимо.
Навіть зі сльозами на очах.
Навіть із болем у грудях.
Навіть тоді, коли важко дихати і хочеться кричати на весь світ «я більше не можу». Можеш.
Бо кожен твій подих — доказ, що ми ще є. Що ми не здались.
Любов до життя під час війни — це не про щастя.
Це про гідність.
Про людей, які обіймають, навіть знаючи, що завтра може не бути.
Про народжуючих кішок на позиціях.
Про жінок, які сміються крізь страх більше ніколи не побачити сина чи чоловіка.
Про хлопців і дівчат, які ще вчора були дітьми і малювали листи в АТО, а сьогодні тримають в руках зброю.
Про світло в очах і вогонь у серцях.
Ми живемо в дивні страшні часи, але не дайте нікому згасити полумʼя вашого серця і сяйте так, як сяють найяскравіші зорі. Сяйте за тих, кого вже з нами нема. Будьте їхнім продовженням. Будьте.