Сюрреалізм четвертого року повномасштабної війни.

Під стінами приміщення з пафосною табличкою «Культурно-мистецький центр НаУКМА» зібралося студенство Києво-Могилянської академії. Саме тієї Могилянки, яка з 1632 року була осередком українства і несла правильні сенси там, де їх не було.

Але сьогодні студенти стоять під стінами, а не всередині. Бо двері для них — зачинені.

Керівництво академії — в особах Сергія Квіта, Дмитра Мазіна і Владислави Осьмак — заборонило лекцію українського військового, який пройшов пекло найгарячіших ділянок фронту. Йому відмовили через висновок так званого “комітету з етики” — мовляв, він занадто правий, аби читати в академії лекції.

Тема лекції: «Героїчна порода: від старої України до Третіх визвольних змагань».

Я особисто мав розмову з Мазіним і Осьмак. Звертався до них від імені командування 3-го Армійського корпусу. Попереджав про недопустимість ситуацій, у яких люди, що боронили Київ, не мають змоги прочитати лекцію в цьому ж Києві. Але марно.

Сьогоднішня Києво-Могилянка перетворилася на режимний об’єкт, який більше нагадує університет епохи Януковича, ніж простір вільної думки.

Звертаюся до всієї військової і освітньої спільноти:
Це вимагає публічної оцінки. Бо питання не лише в одній відмові — питання в тому, чому сьогодні військовий — ворог в академії, яка завжди була оплотом українського духу.

Чому ці люди беруть участь в освітньому процесі?
Чого вони навчать студентів?
Ненавидіти армію? Зневажати жертву? Цуратися правди, якщо вона незручна?

Прошу про максимальний розголос.

А щоб не розчаровувати мене, робіть донати та репости мого збору для Азову!

👉Банка: https://send.monobank.ua/jar/2B9npbaUAj

За донат від 100 грн. проведу розграш книги бійця Азову, яку він писав з епіцентру, де зустрічаються життя та смерть.🌗

Ми часто розчаровуємось в людях. І кожне нове розчарування лишає все глибшу рану в нашому серці, що призводить, зрештою, до рішення відгородитися від будь-яких змістовних зв'язків, а тим паче близькості.

Ми втрачаємо фундамент під ногами, впадаємо у нігілізм та вдаємось до емоційної депривації. Одні повністю поринають у себе і мінімізують контакти з людьми, другі - навпаки прагнуть максимальної соціальності, яка полягає у численних, насичених, але пустих зв'язках, які заповнюють час.

Чому так відбувається? Невже світ такий несправедливий і ми приречені приносити один одному страждання?

Рано чи пізно, якщо людина дійсно хоче розібратися у своїх невдачах, вона доходить до справжньої причини. До своєї безвідповідальності.

Чому люди роблять нам боляче? Бо ми очікували від них, що вони не могли нам дати апріорі. І мова йде про різні типи стосунків, від романтичних до ділових. Коли ми переживаємо якусь нестачу, ми прагнемо знайти когось, хто "запломбує" цю дірку, через яку витікає той чи інший наш ресурс. Ми очікуємо від коханої людини, що вона позбавить нас внутрішнього спустошення та самотності. Від друзів ми очікуємо допомоги та підтримки там, де маємо діяти самостійно. Ми покладаємо великі сподівання на випадкові зовнішні можливості, щоб не усвідомлювати всю складність проблеми і не вирішувати її належним чином.

І так по колу. Кожна нова проблема стає більшою, а наше бажання втекти від неї - сильнішим. Але єдиний розвиток подій - це дійти до найгіршого, досягнути дна і відчути цей холод по спині: "До чого я себе довів?".

Досягнувши точки неповернення, ми відкриваємо два шляхи: або остаточно залягаємо на дно, втрачаючи все, або проявляємо свою волю і беремо на себе відповідальність за те, що сталося. Без злості на тих, хто "не допоміг". Без зневіри у Бога. Але з гірким присмаком зіпсутості своєї картини світу.

Доведеться побачити себе справжнім. Побачити у собі найгірше. І зізнатися, що, так, саме через неприйняття себе ми впадали у владу своїх ілюзій, затягуючи інших з собою, даючи їм хибні сподівання. Зізнатись собі в цьому - це пережити найбільше розчарування і найсильніше ранити інших. Але без чого не відбудеться звільнення від вигадливих пасток нашої несвідомості.

Jos Speybrouck "Levenslijnen" (Лінії життя), 1928.

My day comes to an end
Lord God.
And I didn't know one could suffer so much
But sorrow births hope
And forgiveness
May it be pleasant upon you!

Не забуваймо про репости!🙌

Я — Тиловик і приєднуюсь до місії «Мотанки Азову».
Мотанки — це ударні БПЛА на оптоволокні. Їх неможливо заглушити, вони не сходять із курсу й точно влучають у ціль — навіть там, де зв’язок недоступний.
Кожен із них — прицільний удар. А таких буде 750.

👉 Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/2B9npbaUAj

750 ударів — це знищені бліндажі, гармати, техніка, відбиті штурми і ліквідована жива ворожа сила. Це точна робота в тилу ворога.
Вони завдадуть збитків на мільйони — тихо, холоднокровно і за значно менші гроші.

За донат від 100 грн. можна взяти участь у розіграші книги бійця Азову @dmshandr "Щільний чорний" від видавництва @pxpublisher - також бійця Азову.

1⃣ Донатите.
2⃣ Робите скріншот і надсилаєте мені @sex_logos_bot
3⃣ Я даю вам порядковий номер для розіграшу книги.
4⃣ Чекаємо закриття збору, після чого через рандомайзер я розіграю книгу!

Об’єднуємось, щоб бити точно і безжально.
Донать за посиланням в біо або долучайся до збору на сторінці @tylovyky.

"Жінки можуть бути серйозними!", "Чоловіки також бувають емоційними!" і подібні аргументи часто виникають при розмові про те, що жінки по суті своїй більше "емоційні" створіння, а чоловіки - органічно почуваються в раціональній сфері.

Незгода виникає цілком справедливо - неможливо взяти і "розділити" особливості інтелектуального та емоційного життя людини за статтю, адже нам притаманні і важливі обидві сфери. Спроби це зробити ведуть до ще гірших наслідків і, як наслідок, мстивості. Але найбільша проблема в тому, що речі, які стосуються глибинної психології та людської особистості, ми продовжуємо виносити у сферу соціальну та політичну, унеможливлюючи таким чином гармонізацію індивіда. Емоційно холодна жінка, яка орієнтована на результат, буде вважати свою "маскулінність" перевагою у боротьбі з патріархальними стереотипами. А незрілі чоловіки свою гіперемоційність будуть подавати як боротьбу проти диктату фемінізму. А що, зрештою, ми маємо?

"Емоційність" жінок та "інтелектуальність" чоловіків це не стереотипи і не нав'язані конструкти. Це базові налаштування наших сутностей, які нам треба прийняти. Якщо жінка подавляє свою природну емоційність, вона стає вразливою через раціоналізацію своїх переживань та заборону "проявляти слабкість". І чим далі, тим більше вона віддаляється від свого центру і втрачає жіночий образ всередині себе. Якщо чоловік уникає досягнень та відповідальності, він стає нездатним рефлексувати та оцінювати свої дії, перетворюючись на інфантила, якому всі винні. І так з'являються злість та образа чоловіків та жінок одне на одного. Бо, очікуючи розуміння та прийняття один від одного, ми не здатні прийняти себе, породжуючи постійне невдоволення собою через інших.

Як жінка, яку з раннього віку "вчили бути сильною", я часто мовчки собі повторювала, мовляв, а дійсно, жінки бувають і зовсім не емоційними. Мені ж це неважливо. Однак, це все було засвоєним захисним механізмом моєї вразливості. Відкриваючи для себе сферу забутого емоційного, розумію, наскільки шкодять нашому розвитку як чоловіків та жінок не лише сучасні тренди, а й передані попередніми поколіннями хибні уявлення та патерни.

Емоційність як базова матриця жінки не значить, що вона не може бути реалізована в "інтелектуальній" сфері. Так само базова раціональність та націленість на досягнення чоловіків не говорять про те, що вони не можуть глибоко відчувати і переживати. Це не обмеження, у вузьких рамках яких ми маємо жити. Це записані в наш код правила, пізнаючи які ми отримуємо справжню свободу. В ідеалі, вільні від зовнішніх хиб, чоловік та жінка мають "вчити" один одного тому, чого кожний з них окремо ніколи не дізнається. Віддзеркалювати, наповнювати, довершувати подобу один одного.

Ми застрягли у проблемі незнання, хто такий чоловік і хто така жінка. Плекаємо власні упередження, травми та комплекси, унеможливлюючи чесний та щирий погляд всередину себе та на іншого. А загальний вайб нашого часу і простору постійно диктує нам необхідність досягнень, постійного розвитку, навчання, раціоналізації та ефективного використання часу. В таких умовах жінка відмовляється від своєї основи і намагається наслідувати чоловіка, але через неможливість цього відчуває озлоблення. Чоловік же ніби отримує підтвердження своєї значимості та відштовхує "бабські справи" як непотрібні. Але контакт із собою, зі своє основою, втрачають обидва.

Я пишу не про популярні зараз, але пусті тези про енергії, пробудження і т.д. Це звичайна психологія, психічна матриця, в якій ми існуємо. Її намагаються пояснювати патріархатом, нерівністю і т.д., виправляти "правильним" вихованням та численними обговореннями подолань стереотипів. Але це заганяє нас у ще більшу прірву. Ми радо сприймаємо свою схожість, але нам боляче від наших відмінностей. Ми рівняємо себе на уявний "стандарт", який існує в нашій голові, відмовляючись від власного особистісного багатоманіття. Ми власними ж руками викопуємо ще більшу порожнечу всередині себе. І повернути собі цілісність можливо лише від справжнього усвідомлення свого спустошення.

🔥 Збір для наших захисників триває! 🔥

Панове, ми продовжуємо збір для 4-ї роти 24 ОШБ "Айдар" на ремонт автівок! 🚙💨

✅ Разом ми вже досягли важливої позначки та оплатили деталі для ремонту, але роботи ще не завершені. Нам потрібно зібрати ще 50 000 грн на подальші роботи (цільову суму банки було зменшено до цієї суми).

💥 Щоб краще вас мотивувати, ми оголошуємо розіграш разом із @dyki_mandry!

🎒 Приз — похід на гору Кукул 26-27 квітня!

Що вас чекає?
🏡 Проживання в автентичній гуцульській хатині
🍲 Смачне карпатське харчування
🏔 Казкові краєвиди
🤝 Гарна компанія та досвідчений гід

🎟 Як взяти участь?
🔹 Задонатити від 500 грн на банку або на картку 4441 1111 2982 1025
🔹 Якщо у вас немає картки monobank, вкажіть свої контактні дані в описі донату, щоб ми могли зв’язатися з вами.

🎲 Переможця буде обрано рандомно серед усіх, хто задонатив від 500 грн, одразу після досягнення мети банки!

Дякуємо за підтримку! Разом до перемоги! 💙💛

Один із старшин РДК Ілля Богданов, який раніше безслідно зник у Києві - живий.

Сьогодні він опублікував фото у Інстаграмі, заявивши що РФ замовила його ліквідацію, тому він був змушений залягти на дно.

Друзі, запрошую вас переглянути нове відео! 🔥

Цього разу я була в гостях в Кабінеті експертів, де було обговорено сучасний гендерний дискурс, його походження та можливість його згортання.

https://youtu.be/zNmaOc1H1-0?si=B6lYYykQgONMxMsb

3 роки тому життя поділилось на "до" і "після". Сталось найгірше і ми прийняли це. Ми вже давно звикли до цього і поводимось так, ніби нічого особливого не відбувається. Наші емоції стали грубими та неглибокими. Наш страх перетворився на набридливу тривожність. Кожний тікає в себе у бажанні відгородитися від страждань та переживань інших, адже за звичною байдужістю до екзистенційної небезпеки ховається сильне бажання жити.

Кожний з нас має свій досвід цієї війни, але кожний такий досвід є частиною історії нашої великої боротьби - ми маємо пам'ятати про це. Кожна велика втрата і кожна маленька перемога - це наші спільні переживання, завдяки яким ми можемо вчитись бути разом як спільність. Ми не знаємо, що буде завтра, але ми звикли до постійної турбулентності і готові до будь-чого. Ми сильні, хоч і не завжди зібрані. Ми допомагаємо один одному, хоч і ховаємось за гордощами. Ми маємо спільні цінності та прагнення, хоч і самі геть різні.

Зосереджуймось на наших позитивних проявах, а не шукаймо причин для хейту. Будьмо вдячні словом і ділом нашим захисникам, які на своїх плечах вивозять весь абсурд і не здаються. Наслідуймо їх і допомагаймо їм. І подякуймо Богу, що його задум для нас ще не завершився.

Протягом перших років повномасштабного вторгнення кожний другий говорив про те, що Путін об'єднав українську націю. Вже кілька днів соцмережами шириться реакція на слова Трампа про нашого президента від людей усього спектра ставлення до Зеленського про те, що це наш президент і тільки ми маємо право його оцінювати і, тим паче, судити. Українці стали на захист "свого покидька", усвідомили його як гаранта державності, авторитет якого не може бути підданий сумніву.

Можна сказати, що Трамп став фактором "об'єднання народу та влади", усвідомлення взаємозалежності та взаємовідповідальності. Фіналізація націєтворення, виходить. Із запізненням, але соціополітично входимо у "зрілий" модерн. Водночас із цим ми є провідниками у нову конфігурацію, усвідомлення чого почало доходити і до Європи. Все не як людей. Але ж нам не звикати, правда?

1925 року на Міжнародній виставці декоративного мистецтва та промисловості у Парижі був вперше названий стиль, який охарактеризував подальше десятиліття - ар-деко. Він супроводжував повоєнну рефлексію, стрімку індустріалізацію, урбанізацію, тоталітарні режими та найбільшу світову фінансову кризу - Велику депресію, а його завершення припадає на пікову точку кризи модерну - початок Другої світової війни.

Ар-деко, на відміну від ар-нуво, брав в основу рукотворні технічні та урбаністичні форми, поєднуючи модернові підходи і технології з образами та естетикою давніх часів та країн: готикою, Мезоамерикою, Японією, Давнім Єгиптом. Це була естетична реакція на зрощення людини і техніки, що стало наслідком технологічної революції під час війни та зумовило несвідоме звернення до глибокої давнини у пошуках Людини. Також ар-деко був предтечею функціоналізму.

2025 рік. Західні оглядачі пишуть про те, що стиль ар-деко знову входить в моду. Ми в очікуванні продовження "Дюни" як виразний образ "ностальгії" за архаїкою, а її естетика впливає на моду та візуальні комунікації загалом. У сфері нерухомості в Україні здійснюється зсув в бік мобільності, функціональності та автономності. Українська легка промисловість шукає нові рішення для створення функціонального одягу для травмованих та протезованих військових.

Одним з найяскравіших виразів цих поодиноких вигуків епохи стала нова колекція українського бренду Andreas Moskin, в яку він одягнув ветеранів на Ukrainian Fashion Week. Бренд поєднав вище згадані ознаки ар-деко, мабуть, несвідомо. Але, за словами дизайнерів, вони надихалися періодом Розстріляного відродження, що хронологічно цілком відповідає ар-деко, хоч у нас цей стиль все ще не проявлений і не досліджений. Також у колекції використаний льон як звернення до "рустикального коріння українського культури" та елементи вишивки, що є локальним звернення до давніх епох.

І все це відбувається на фоні початку нової технологічної революції та урбанізації, які пришвидшуються війною, кризи демократії та запиту на силу, розмов про нову фінансову кризу та третю світову війну. Що чекатиме нас далі? Історія спіральна. Але гарна. Як і людина у своїх прагненнях прикрасити свою нищівну природу.

А цей Мирослав Олешко зараз з вами в одній кімнаті?

Або черговий приклад важливої роботи "фактчекерів". Взяти зашкварного блогера (хоча я вже й забула, що він існує), обов'язково протягнути ниточку до Януковича, додати кілька російських ресурсів, щоб закріпити негативне ставлення до цих каналів і маркувати будь-які критичні меседжі про гранти як "антиукраїнські".

До речі, а якими критеріями керуються Тексти у визначенні "проукраїнськості" своїх наративів?

А ми нагадуєм донатити на Айдар!

Все ще потребуємо ваших донатів на ремонт машини для наших Захисників з 4-ї роти Айдару

Загальна сума 150к

Реквізити:

Картка: 4441 1111 2982 1025

Банка: https://send.monobank.ua/jar/47tybYpcUF

Дуже потрібно дозбирати 13к до завтра! Допоможіть донатом чи репостом!

Сьогодні довго розмовляв з бійцем зі свого дивізіону у якого хворіє брат, це суттєво впливає на його стан і ефективність в роботі. Друзі, якщо можете відгукніться потроху, щоб як можно швидше придбати кисневий аппарат.

Треба терміново допомогти придбати апарат для подачі кисню. Брат бійця артилериста після операцій не може добре дихати. Всі гроші витратили на поточне лікування - 5500 грн/доба
Треба допомогти

https://techno-med.com.ua/ua/kislorodnyj-kontsentrator-biomed-jay-5aw.html

🎯Ціль: 22 220.00 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/7TdYPgJqoB

💳Номер картки банки
4441 1111 2132 3749

Друзі, потрібно долучитися до важливого збору донатом та репостом!👇

А ми нагадуєм донатити на Айдар!

Все ще потребуємо ваших донатів на ремонт машини для наших Захисників з 4-ї роти Айдару

Загальна сума 150к

Реквізити:

Картка: 4441 1111 2982 1025

Банка: https://send.monobank.ua/jar/47tybYpcUF

Навздогін завершальні роздуми на цю тему, бо дійсно фундаментальні речі піднялися на поверхню. Частина суспільства, яка щиро переживає через скасування фінансування, пишуть, що їхні опоненти так зачепилися за лівацтво і фемінізм, що не бачать того, що завдяки цим грантам трималась наша економіка та інфраструктура. Що ми, такі бездушні та необізнані, маємо бути щиро вдячні американському народу за його альтруїзм. По-перше, хто сказав, що ми не вдячні? По-друге, всі ми тут чудово розуміємо, що грантова система це лише інструмент поширення американського впливу під проводом демократів-глобалістів. Як бачимо, цей проект терпить невдачу.

Але мене турбує інше. Цими наративами про критичну допомогу та вдячність американському народу нормалізується наш абсолютно залежний стан. Як так, нам тепер доведеться виживати самостійно? Але ж не доведеться. Бо, представники Трампа зауважили, що допомога у життєво необхідних сферах не припиниться (про що я теж згадувала у минулому дописі), а аудит буде проводитись стосовно соціокультурних програм, отого самого лівацтва і фемінізму.

Когорта прибічників спонсорованої демократії стверджують, що бути на утриманні - ок і наводять чисельні приклади допомоги. Окей, а чому ви не згадуєте те, як допомагає український бізнес та активна частина суспільства, яка об'єдналась поза грантів? Чи це не вписується в образ нужденної жертви для нового гранту? Генератори, старлінки, збори на зброю та військову техніку, забезпечення підрозділів та фінансування патронатних служб, допомога цивільним постраждалим тощо з боку самих же українців тут і за кордоном - все це лишається в тіні, бо люди та компанії роблять це щиро, як свій обов'язок, а не для звіту про успішно освоєні кошти. Так і має бути, бо саме таким є громадянське суспільство - кожний на своєму місці робить свою справу. Але для вас чомусь нормою є той факт, що український бізнес, суспільство та держапарат мають бути на утриманні у Заходу, поки наші чиновники успішно купують закордонні вілли, нові автівки, вкладають в крипту та безтурботно відпочивають на люксових курортах?

Звісно, ви скажете, що іноземна, зокрема американська, допомога, в рази більша, ніж здатність до забезпечення всередині країни. Я погоджуюсь, але чи не привід це для вирішення проблем? Скільки бізнесів провели релокацію за кордон через податковий і силовий тиск? Скільки бізнесів закрилось? Скільки коштів витрачається підприємцями для відкатів, аби мати можливість далі працювати в Україні? Куди йдуть зібрані податки? Чому немає гнучких умов для ведення соціально відповідального бізнесу? Чому не скорочується кількість чиновників? Чому продовжують фінансуватись адміністрації окупованих міст? Чому ускладнюється відкриття військових підприємтсв? Чому ми не переходимо зі статусу недієздатного жебрака у статус перспективного партнера? І ще безліч "чому?" буде виникати, на які нам доведеться шукати відповіді.

Але далеко не всі хочуть це робити. Бо це треба визнати і свої помилки, а не ховатися за чужими грошима і грати глибоко стурбовану людину. Якими є ваші цінності? Вони дійсно ваші чи ви просто перейняли їх у тих, хто вам заплатив? Як ці цінності допоможуть нам у кризові часи і у побудові нової держави? Чи держави не буде, а ми знову повернемось у колоніальний статус сировинного придатку? Але цього разу "демократично", за "власною волею"? Бо говорити про незалежну та суб'єктну державу дуже класно, але от творити її якось і не дуже хочеться, виходить. Бо важко це все.

Як бачите, тема дуже глибока і складна, навіть у серії постів складно розкрити її належним чином, бо кожний з нас має про це задуматись. Але я дуже сподіваюсь, що моя думка чітка і зрозуміла: питання скорочення грантового фінансування (цілком очікуване, еге ж?) вимагає від нас тверезо подивитись на своє становище і прийняти відповідні рішення для того, аби уникнути труднощів чи вирішити ті, що вже з'явились. І це ж тільки початок. Тому ситуація з грантами це спроба поговорити про дійсно важливе і зробити правильні висновки, якщо ми таки не бажаємо почату нову сторінку своєї історії з неоколоніалізму.

Реакція на припинення грантових програм від США чітко і яскраво підсвітила вже давно очевидну проблему - несамостійність як української держави, яка безкінечно проводила "реформи" на вимогу грантодавців, так і значної частини "громадянського суспільства", до яких входять "незалежні" медіа та чисельні ГО, через які насаджувався ліволіберальний дискурс.

Велика частина культурних проектів так само підписалась на роль міньйона демпартії, а тому розвиток українського контенту за останні роки, чим ми так пишаємося, набув одноманітності: найвідоміші канали, блоги, подкасти тощо обов'язково, залежно від своєї специфіки, мали містити позитивні наративи про фемінізм, ЛГБТ, екологію в її лівацькому трактуванні, мультикульутралізм. А тому весь цей "розвиток" великою мірою несе лише кількісний характер. Частина проектів перейшла на самозабезпечення через систему спонсорства, але саме гранти відігравали визначну роль у тому, аби ці проекти з'явились і набрали популярності.

Багато хто справедливо переймається темою ветеранів та інших соціально захищених груп, добробут яких геть не входить у пріоритети держави. Але як зауважує частина коментаторів, подібні ініціативи мають усі шанси продовжувати отримувати фінансування, бо це конкретна робота з конкретною проблемою.

Але зосередьмося на тому, що маємо сьогодні. Майже на третю річницю повномасштабного вторгнення ми найдужче відчуваємо свою слабкість і залежність. Ветеранські та соціальні програми - це в першу чергу потреба нашого суспільства (як і підвищення обороноздатності). Відсутність іноземної допомоги ще гостріше поставить питання того, куди йдуть податки і чим займаються профільні державні відомства. А медійний та культурний сегмент вийде у поле вільного ринку та конкуренції - цей факт частково допоможе відділити кукіль від пшениці, тобто визначити грамотно організовані самоокупні бізнес-проекти та дійсно ідейні платформи від тих, хто просто "освоював гроші".

Такий собі етап "сепарації від батьків". Болючий, місцями страшний, тривожний, але необхідний для дорослішання. Але замість спокійного прийняття цього логічного розвитку подій, велика кількість українців б'є тривогу і звинувачує "батьків", що ті покинули розгодоване 33-річне дитинча на призволяще.

Пам'ятаєте, як з 2022 року великі світові бренди одягу закрили свої магазини? Певний час була пустка, але вона швидко заповнилась українськими брендами. Тепер на банерах на вулиці і в метро рекламуються наші бренди, а дівчата хизуються покупками в брендованих пакетах, ніби це обновка від Lacoste. Українські бренди стали модними і повернення Zara та H&M було сприйнято доволі холодно.

Подібне може статися і в громадській сфері. Відсутність іноземного фінансування вимагатиме тіснішої співпраці громадсього сектору з бізнесом, а це створить конкретні вимоги для держави, яка або включається і допомагає, або не заважає. Це формування відповідальності за власні проблеми та добробут, зародження республіки на противагу постсовковому грантово-корупційному бюрократизму. Так само можна говорити і про розвиток культури, який відбуватиметься через інститут меценацтва (завдяки якому українська культура другої половини ХІХ-початку ХХ ст. і розвивалась!). Звісно, приклад Пінчука наводить на погані думки, але присутність інших меценатів в дискурсі значно його послабила б.

Загалом, мені просто хотілося поділитися своїми думками і вивести цю тему в інше русло, у позитивне і творче. Звісно, у найближчій перспективі це може спричинити нові проблеми, але стратегічно і з точки зору державотворення (бо це непорозуміння державою не назвеш) для мене однозначно велика перевага. І не тому, що велика кількість грантожерів випаде з дискурсу, а тому, що це може стати однією з цеглин до нашої трансформації. Тому для мене всі, хто сльозливо бідкається на цю ситуацію, просто не бажають досягати державної зрілості.

Друзі, долучіться до збору донатом і репостом!

Щороку великі словники обирають "слово року", яке найвлучніше характеризує рік, що пройшов. І є одне слово, яким, на мою думку, можна описати останню декаду - це "дисклеймер".

Ми вже звикли до того, що чи не кожний Ютуб-блог часто супроводжується подібними попередженнями, аби раптом нікого не образити чи не викликати агресію. Таке собі "правило хорошого тону", без якого твої слова обов'язково використають проти тебе. Насправді, навіть чіткий дисклеймер не вберігає від цього, але принаймні завжди можна послатися на нього і уникнути зайвих виправдань.

Подібні "реверанси" можна часто зустріти і в текстах, коли автор зобов'язаний присвятити пару речень тому, що він всіх поважає і не бажає когось принизити, що підняту проблему він розглядає з гуманістичних позицій і приймає всі наративи про рівність, справедливість і т.д. Але навіть чітке окреслення контексту, в якому йде обговорення, не береться до уваги і будь-які емоційно підкріплені асоціації відразу викликають негативну реакцію.

Як не дивно, феномен дисклеймеру розквіт саме у часи панування ліволіберальної політики "чутливості" в інформаційній сфері. Сумнозвісний фактчекінг, блокування дописів і цілих акаунтів через "чутливу інформацію", впровадження "антидискримінаційних" підходів у медіа та навіть законів на державному рівні. І все це відбувалось під прапором "свободи слова". Так недовго і до "думкозлочинів" лишалось.

У такому інформаційному паноптикумі довелося винаходити інструменти, які дозволяли більш-менш адекватно говорити свою думку і поширювати практику дисклеймерів почали саме прибічники ліволіберального дискурсу з ідеологічних міркувань. Але з часом це стало своєрідним "пропуском" в інфополе для різноманітних думок, аби, перш, ніж тебе закидають скаргами, хоч хтось би побачив/почув твій контент.

Ця проблема ускладнює публічне (і не тільки) обговорення та заглиблення у тему, створює механізм самоцензури та стримування мисленнєвих процесів. Це буквально заборона на думання, яке бодай трохи виходить за межі визначених рамок "правильності". І це лише підкріплює атомізацію, адже замість спроби почути іншу думку і розібратися в ній, нас призвичаїли відразу фіксуватись на "чутливих" аспектах, через які контент стає однозначно негативним. Альтернативної думки не існує, лише правильна і неправильна.

Зараз ми власними очима спостерігаємо, як медіа-монополісти оголосили про згортання політики "чутливого контенту" з початком президенства Трампа. Однак, люди вже звикли до такого сприйняття інформації, а тому зміни в полі горизонтальних інформаційних зв'язків за інерцією будуть продовжувати практику дисклеймерів ще деякий час. Як і з впровадженими законами та політиками доведеться помучитись. Та це не страшно, почекаємо.

Початок.👆

І говорю я саме з цієї позиції. Не про обмеження свободи, а про її убезпечення, що гарантує існування цього нейтрального спільного простору, яке регламентується суспільними нормами. Якщо ж ми зосереджуємось на тому, що соціальні правила мають гарантувати кожному індивіду чи групі необмежене право на самовираження, то це вестиме до зменшення спільного простору і, як наслідок, буквального лопання гіпертрофованих бульбашок наших свобод. Для мене це, в першу чергу, про безпеку і первинний рівень самозахисту. Ми знаємо, що йти вночі наодинці може бути небезпечно, а тому варто носити газовий балон, скидати маячок рідним чи тримати найгостріший ключ в руках. Але і в "денний" час також мають існувати правила, які убезпечують нас від індивідуальних та соціальних конфліктів.

Я не вірю в утопічну ідею, що можна кожну людину перевиховати і викорінити прагнення до насильства у схильних до цього індивідів, а тому треба створювати такі умови в суспільстві, які визначатимуть межі цієї свободи в межах спільного простору. Кожне самовираження у вигляді певної зовнішності та поведінки має свій контекст. Не просто так в ліволіберальному середовищі виникла ідея safe spaces - просторів для однодумців, де вони можуть почуватися найвільніше. Звісно, вони прагнуть перетворити весь соціальний простір на "безпечний", що є неможливим, але сам концепт того, що є різні рівні самовираження і відповідні умови для цього мені дуже близький.

А тому, підсумовуючи вище написане, теза про те, що рандомний чоловік може вирішити, що має право торкнутися незнайомої жінки, стосується не вигляду жінки, а розуміння індивідуальної свободи, яке прийнято в суспільстві. І якщо адекватні та виховані люди будуть розуміти, що ці межі все-таки існують, деякі "асоціальні елементи" сприйматимуть це як зелене світло для своєї поведінки. І мова ж не лише про вузьку взаємодію чоловіків та жінок сексуалізованого характеру, а загалом про все розмаїття взаємодії людей в суспільстві.

Я за те, аби бути свідомими відносно своєї свободи і небезпеки, яка може чатувати в суспільстві. І це стосується всього. Я не вдягатиму на роботу вечірню сукню з декольте, як і не ходитиму в ній просто так на вулиці. В різних умовах я дозволяю собі різний рівень відвертості у спілкуванні: публічні виступи на платформах інших людей, пости на моїх каналах та особисті розмови мають тим глибше занурення, чим менше людей має доступ до цієї інформації. Саме тому, що моя свобода і самовираження є для мене цінними, я стараюсь оберігати їх від випадкових сутичок без потреби, бо моя свобода легко зустрінеться зі свободою іншого, наслідки чого я передбачити не можу.

У продовження розмови з Сергієм Івановим про фемінізм. Серед іншого ми торкнулись теми, яка завжди викликає особливо емоційну реакцію, через що я вирішила розкрити її детальніше у тексті.

Ми говорили про сексуальну емансипацію жінок та право на прояв своєї сексуальності, на що деякі чоловіки можуть реагувати неприємними словами чи навіть діями. Коли я говорю про це, мене звинувачують у підтримці концепту віктимної поведінки та вигороджуванні насильника, ніби я покладаю всю відповідальність на жінку, "яка спровокувала". Тому пропоную розібратися.

По-перше, будь-яка дія це вольовий акт і наслідок попередніх суджень людини, а тому чинити злочин чи іншу неприємну дію це завжди відповідальність суб'єкта. Насильник несе повну відповідальність за свої дії. До того ж, механізми вибору жертв це окрема тема, яка стосується індивідуальних характеристик злочинця, а тому навіть хіджаб не врятує жертву, якщо вона є типажем, за яким полює насильник. А тому говорила я не про насильство, а про інші ситуації та непередбачуваність людей у суспільстві.

По-друге, тема самовираження, а особливо сексуального, окрім випадків реального насильства, охоплює більшою мірою наше щоденне побутування в соціумі і труднощів, які можуть виникати на цьому підґрунті. У відео я кілька разів наголошувала на тому, що всі люди різні і ми не можемо передбачити реакцію кожного. А тому, виходячи у соціальний простір, який характеризується сотнями, якщо не тисячами випадкових перетинань з незнайомцями, ми маємо бути готові до будь-чого.

Тригером може стати будь-яка ознака - від статі до зачіски, на що може зреагувати випадкова людина, бо це її затригерило. І ця реакція може нести будь-який характер - один промовчить і скаже про себе, другий крикне щось услід, третій вирішить, що йому дозволено тілесний контакт. І справа не в тому, що людина "спровокувала", а в тому, що суб'єкт дії вирішив, що він діє в межах своєї свободи.

І ось тут ховається диявол. Ми всі погоджуємось з концептом "моя свобода завершується там, де починається свобода іншого". Однак, популярний дискурс не враховує того, що це розширення свободи працює в обидва боки. Якщо ми говоримо про те, що одна група має право виражати себе таким чином, яким вона цього бажає, логічним наслідком буде те, що інша група вважатиме так само. Але для кожної групи засоби самовираження є різними. Для одних це зовнішність, для інших - поведінка. Одні бажатимуть легкого позитивного контакту, інші будуть схильні до насильства. Бо, повторююсь, всі люди різні і розуміння свободи також буде різним. І чим ширшим буде концепт свободи в соціальному плані, тим менше буде простору для нейтральної взаємодії і зростатиме ризик конфліктів.

Уявіть соціум як сукупність бульбашок у хаотичному русі. Кожна бульбашка символізує наш простір індивідуальної свободи. Якщо ці бульбашки мають чітко визначені межі, то ми маємо вільний простір для руху цих бульбашок, в якому випадкові сутички мінімізовані. А тепер уявімо, як деякі бульбашки збільшуються, займаючи більший простір. Яка буде реакція інших бульбашок? Дехто обере зменшитись та усунутись зі спільного простору, але більшість буде прагнути збільшення. І ось кожна бульбашка збільшується, однак їхній хаотичний рух не припиняється. Місця стає все менше, натомість рандомних сутичок стає все більше. Якщо цей процес не зупинити, вільного простору зовсім не залишиться і тоді деякі бульбашки чинитимуть сильніший тиск, через що інші будуть лопатись. Або лопнуть усі відразу.

Продовження.👇