​​Я люблю обирати книжки спонтанно, керуючись чим завгодно, крім чужих відгуків і власного смаку. «У книжки нуль читачів? Бідна… Буду першою!» «Невимовна назва? Загорніть!» «(Всліпу тикаючи пальцем у підбірку в інтернет-архіві): Ця!» Хто давно читає канал, можливо, пам’ятає, як я влаштувала флешмоб і передивилася купу фільмів з однаковою (нецікавою) назвою — щоб розширити горизонти.

Тому мене одразу заінтригував експеримент письменниці Філліс Роуз, яка обрала рандомну поличку в міській бібліотеці і прочитала всі книжки, що на ній стояли — з цього народилася її власна книжка, The Shelf: Adventures in Extreme Reading (2014). Мені близький цей підхід — вважати, що популярність або забуття тієї чи іншої книжки часто мало чим обґрунтовані, і натрапити на щось круте можна в найрандомнішій вибірці.

Що в The Shelf приємного: випадкова поличка принесла гарний діапазон книжок, від супер-відомих («Привид опери» Леру) до порівняно забутих («Граф Луна» Лернет-Голенії), два обскурних феміністських романи, які мене дуже зацікавили (Call me Ishtar і Just Like Beauty), і неминучу порцію трешу, до якого Роуз ставиться великодушно — мене б ніяка жіноча солідарність не змусила хвалити готичний роман, де винуватцем виявляється НЕПЕРЕНОСИМІСТЬ ГЛЮТЕНУ. 70-річна Філліс Роуз на диво відкрита для нового, пише грайливо, а місцями, коли треба поставити на місце ґейткіперів — навіть грубо.

Що в The Shelf буде неприємного, я могла і здогадатися, бо крім різних Леру і Лероєв між LEQ і LES умістився Лермонтов, і, не наївшись загадкової душі з першого разу, Роуз перечитує «Героя нашого часу» ще ТРИЧІ, щоб зрештою видрочити в собі любов до нього. В цій частині погано все, від згадки «sea of Avov» (sic) до насмішок авторки над людиною, яка олівцем обурено підкреслювала в книзі імперіалістські наративи; Роуз сприймає симпатію невідомого читача до черкесів як SJW-дивацтво. Але це можна скіпнути — натомість глава про небажання чоловіків читати «жіночу» літературу дуже хороша, як і глава про те, яким чином бібліотеки закуповують нові книги і позбуваються старих — мені як несправжній бібліотекарці було цікаво, і принцип «подобається маловідома книжка? піди попроси її в бібліотеці, навіть якщо не плануєш зараз читати, подовж їй життя» звучить добре.

Просто всіх обіймаю і прошу долучитися.

Днями якраз дочитала Piranesi і ось побачила його в підбірці романів про «роботу, схожу на готичний кошмар». У Electric Lit взагалі цікаві підбірки, хоча більшість виглядає так, ніби до XXI століття книжок не існувало (Коупленд 1995-го серед інших здається мамонтом), але це, по ходу, вічна проблема книжкових порталів, які заробляють через партнерські програми.

А «Піранезі» мені сподобався тим, що сюжет частково крутиться навколо контркультурних/fringe філософів, навіть згадуються Колін Вілсон і Джон Вільям Данн. Я взагалі думаю, що треба більше художки про штрихів типу Чарльза Форта. Треба відібрати у MAGA пласку землю і прочі таємниці Ренн-ле-Шато та повернути їх нормальним поєхавшим.

​​Часто бачу, як наші люди, чий досвід заперечують і висміюють твіттерські іноземці, у відповідь бажають їм пережити те ж саме. Цей роман Патриші Локвуд — історія про те, як щось подібне здійснилося. Героїня 24/7 шитпостить на заборонені теми, поки в її родині не стається подія, яку неможливо пост-іронічно обіграти і якою неможливо поділитися в сирому вигляді — принаймні з тими, для кого жінка звикла генерувати жарти про сексі Сталіна. Це частково автобіографічна історія про те, як з terminally online людиною стається щось дуже, дуже реальне.

Як і всі романи, що покликані передати дух часу, цей занадто сильно старається (і старання окупилися — в 2021, коли він вийшов, цей роман був просто ВСЮДИ). Проте Локвуд дійсно вдалося передати — якщо не цайтґайст в цілому, то принаймні фундаментальну химерність соцмереж. Ні, не те, що в інтернеті є окремі дивні місця типу сабредітів, де люди обсесивно обговорюють свої уражені грибком язики, — а саме те, що інтернет в цілому химерний. Якось під час скролінгу героїня п’є чай, бездумно кудись ставить чашку, не може її знайти — і тіло абсурдно підказує, що вона поставила її «в телефон». Власне, це книжка про те, як люди втрачають в телефоні щось відчутніше за час, увагу, персональні дані — і чашки; але — і це не менш абсурдно! — дурацькі меми та інший брейн рот в критичний момент вистрибують звідти і стають панацеєю, як магічні помічники в казках, що чим незугарніше виглядають, тим більше користі приносять.

Героїня пов’язує свою інтернет-залежність із сімейною історією: її прабабка, щоб мати можливість постійно спостерігати за маленьким сином через вікно, прив’язувала його до кілка на подвір’ї. Локвуд не уточнює, чия потреба їй передалася — прабабкина (бути завжди в курсі) чи хлопчика (бути прикутим до дратуючого, але знайомого простору). У всіх нас, мабуть, живуть обидва імпульси. Тільки хтось має привілей відключитися, а хтось — потребу в будь-який момент знати, звідки там «загроза ОТРК/ЗРК». Думаю, Локвуд не образилася б на мене за таку маніпуляцію. Вона прекрасно знає, що немає ніяких «всіх нас».The words shared reality stretched and stretched, flapped at the corners like a blue felt blanket, and failed to cover everyone’s feet at once, which all shrank from the same cold. Picture the blanket with its wide satin hem, for didn’t we all have the same one?

PS Хто читав український переклад, розкажіть мені, як там переклали/адаптували оті binch/sneaze! Я в голові стільки варіантів з укртві прокручувала...

В ранньому доступі з’явилося щось новеньке! Зазвичай я від’ємно пишаюся своїми дизайнерськими потугами, але тут ніби симпатичні кольори вийшли.

У кого в прізвищі є зловісна літера «у», з вас штраф 50 грн. У кого немає, все одно кидайте, щоб баночка @balticnoir для підрозділу її друга-письменника скоріше закрилася.

https://send.monobank.ua/jar/3p25xDQmVJ

​​Я вже звикла до сучасних книжок, які ніби запізнилися на сотню років, а тут сюрприз: збірка казкових історій, написаних у 1860-х, які справляють враження сучасних. «Фантастичні оповідки» Іджиніо Уґо Таркетті не те щоб сильно захопливі, але якісь на диво свіжі.

Наприклад, оповідання «Літера U» про чоловіка, який став одержимий цією «зловісною» літерою і всюди бачить її каверзи, цілком могло б зустрітися в якогось сучасного автора «лінгвістичного» горору типу Евенсона. (А @hrofnungar припускає, що такий сюжет міг бути пов’язаний з напругою між носіями різних італійських діалектів під час Рісорджименто.)

Або «Дух у малині»: добросердий барон з’їдає ягоди з куща, не знаючи, що під ним закопана вбита дівчина. Дух дівчини вселяється в чоловіка і влаштовує тендітно-квірний перформанс, як у розпачливому польському «Демоні».

Або цей бенґер, який сам по собі міг бути окремим оповіданням: «в дитинстві я часто зустрічав старика, якого точно знав, коли він бул хлопчиком, і який точно знав мене, коли я був вельми старим, — ми не спілкувалися, але позирали один на одного як люди, що раніше бачилися».

Людей, що випередили час, він часто наздоганяє: Таркетті помер у 29-річному віці.

​​У British Library дуже хороша серія Tales of the Weird: гастрономічний горор! акустичний горор! ботанічний горор! (До речі, про одну з письменниць, яку там перевидавали, наразі допилюю подкаст.)

Але оцей анонс просто в саме серденько:

​​Підписниця знайшла цю загадкову книжку! Це роман Der Kaiser, die Waisen und der Tod (The Emperor, the Sages and Death) Р. Барді (псевдонім письменниці Рахіль Бердах). Виявляється, надрукувавши роман, жінка надіслала одну з копій Фрейду, і роман так його вразив, що Фрейд навіть зустрівся з авторкою особисто.

Я чомусь уявляла собі щось романтично-пригодницьке, але, якщо вірити статті, це радше модерністський проєкт: «серія філософських діалогів між імператором Фрідріхом II Гогенштауфеном, лікарем Ібн Сіною і раввіном Якобом бен Ароном».

Ну і в найкращих традиціях цього каналу… В 90% випадків, коли мені хтось пише зі словами «я давно вас читаю», я захожу на сторінку людини і бачу там або якісь дивовижні малюнки, або нереально талановитий крафт, або посилання на крутезний сингл, і перезнайомилася так з купою митців. І ось знову: пані, яка вирішила загадку з книжкою, має чарівний голос і пише пісні, натхненні середньовічною літературою. Не знаю, як така клуша як я зібрала навколо себе стільки обдарованих людей, але я за це завжи буду вдячна цьому каналу.

​​Verso Books знедавна почали перекладати Ідзумі Судзукі — письменницю японської «нової хвилі», акторку еротичних фільмів і просто яскраву жінку. Я не сильно люблю соціальну фантастику, і оповідання в збірці Terminal Boredom, мабуть, не найкращі представники жанру, але мене вони вразили — вразили рівнем нігілізму. Якщо коротко, вони про те, що все є соціальним конструктом — сім’я, ідентичність, бажання — все, крім оцієї винесеної в заголовок апатії, тоски, ennui, аномії.

«Невиліковна нудьга» досягає кульмінації в останньому, однойменному оповіданні — про світ, де люди настільки прив’язані до екранів, що тільки старше покоління ще спроможне на якусь активність, а підлітки не цікавляться навіть сексом — і стрімко втрачають вагу, бо їсти їм теж нудно. Юний герой не може перебувати надворі: «мене лякають простори, не обмежені рамкою… я заспокоююсь, коли дивлюся на зображення в рамці». (Щоб ви розуміли, коли це було написано: письменниця скоїла самогубство в 1986-му, в віці 36 років.) Єдине, що починає викликати в героя бодай якусь цікавість — це снафф: він зізнається, що йому подобається дивитися на жорстокі сцени, але коли він бачить щось страшне в реальності, він подумки поміщає це «в рамку» — тобто як щось побачене на екрані — і це дивним чином робить видовище реальнішим і свіжішим. Згодом у нього з’являється план, як отримати ще більше вітальних емоцій — завдяки дівчині.

Як і всі, я недавно дивилася Adolescence. Зйомка одним дублем (або її імітація) мене часто дратує — бо часто це безцільний трюк — але тут вона здалася дуже доречною. По-перше, вона мені нагадала одну офігенну метафору, яку вигадала дослідниця маносфери Лора Бейтс: вона порівнює зараження суспільства токсичними ідеями з дракункульозом — захворюванням, коли в організм потрапляє тропічний гельмінт, що виростає в носії до метра довжиною. Висмикнути його з-під шкіри одним ривком неможливо — такого черв’яка дістають дуже повільно, витягуючи по кілька міліметрів в день, щоб він не розірвався і не спричинив гангрену. Бейтс пише, що так само — повільно, але скрупульозно — треба працювати з суспільством на всіх рівнях. «Безкінечний дубль», коли немає склеєк, нагадує, що в будь-якій побутовій взаємодії, в будь-якому пересічному діалозі, навіть у відсутності певного персонажа в кадрі (чому той епізодичний учитель уникає розмови з поліцією?..) може простежуватися маршрут цього паразита, який тягнеться і тягнеться і тягнеться. Але, звісно ж, у цього візуального трюка є і простіша функція — не вдаючись формально до «це-трапилося-поруч-із-вами»-мок’юментарі, він дає співставний із ним рівень емоційного занурення.

Мене не засмутило, на відміну від деяких глядачів, що серіал знову робить центром уваги вбивцю, а не жертву: коли хочеш показати, куди дотягується спрут, треба стежити за його щупальцями. Але засмутило, що для того, щоб викликати такий резонанс, подібну історію — реальні прототипи якої стрімко зникають зі шпальт — треба показувати в художній «рамці».

​​А ось коллаба жінок, які точно не сидять склавши руки (і якими я безкінечно захоплююся):
https://www.instagram.com/p/DH6G4ynsmA0/

За донат можна виграти розкішні книжки, а за відкриття допоміжної банки (збір великий, вам будуть дуже вдячні!) — раритетні листівки. Прошу долучатися!

https://send.monobank.ua/jar/927KHAJfJM

Читаю книжку Теодора Райка (одного з учнів Фрейда), і він розповідає таку історію.

Його пацієнтка ще в юності почала вигадувати фабулу роману. Поступово в її голові це перетворилося з плану на повноцінний сюжет. А потім — протягом двадцяти років — і на повноцінний текст. Але тільки в її голові.

Через якийсь дивний забобон вона не могла записати жодного слова твору — тільки проговорювала все подумки. Вона була здатна повністю продекламувати цей роман («ритмічну прозу, стиль якої був наче філігранно оброблене срібло»), і одного разу навіть зробила це на якомусь благодійному заході. Проте, хоча вона легко писала есеї й оповідання, у випадку цього роману жінка не могла записати жодного речення. Якось вона навіть змусила подругу зачинити її на два тижні в кабінеті, щоб нарешті почати рукопис, але з цього теж нічого не вийшло. Райк пише, що він як психоаналітик нічим не міг зарадити жінці. Він припускає, що цей ступор був результатом якогось магічного мислення — можливо, віри в те, що доля «покарає» жінку за пиху.

Роман вона зрештою записала (мабуть, із думкою «гірше вже не буде») після того, як до влади прийшов Гітлер, всі її статки пропали, а шлюб розвалився.

Оминаючи жарти про Джорджа Мартіна і питання, чому не можна було найняти стенографіста — цікаво, яким вийшов той роман: якщо вірити Райку, вона його навіть видала. Ймовірно, це був не шедевр (про шедевр світової літератури такий анекдот, мабуть, переповідали б на кожному кроці), але я все одно б пошукала чисто як диковинку. Відомо, що це історичний роман, авторка, вірогідно, австрійка, хоча з тексту не ясно, де вона зрештою надрукувала свій опус — можливо, що й у США. Треба буде якось залучити реддіт, хороша ж загадка.

Коли готувала цей бонус, прочитала цікаву книжку про Аніму в романах Генрі Райдера Гаґґарда. Там авторка, крім усього іншого, травить різні байки, що ілюструють гостру інтуїцію цього письменника.

Наприклад, в одному романі Гаґґарда про Єгипет фігурують бродячі музиканти, чия поява кожного разу віщує біду. Письменник вигадав цих музикантів — але пізніше дізнався, що місцеві дійсно вірять у те, що п’ятеро демонів у образі музик із флейтами і тамбуринами приносять нещастя тому, хто почує в пустелі їхню гру. Причому єгиптолог Ґастон Масперо, який розповів про це співпадіння Гаґґарду, зазначав, що забобонні місцеві дуже неохоче поділилися з ним цією інформацією.

І тут мені згадався подібний образ в якомусь фільмі. Де ж я це бачила? Східного флейтиста, який приносить майже апокаліптичне нещастя мандрівнику, який його випадково зустрів?.. Місяць сушила собі голову; зрештою зупинилася на тому, що це у мене в пам’яті так перекрутився фільм Born of Fire.

Але сьогодні сталося бінго: це сербський фільм Variola Vera — майже горор, заснований на реальних подіях (епідемії віспи в Югославії 70-х). На початку стрічки герой, що подорожує арабською країною, купляє флейту у вуличного музиканта, не дуже того музиканта роздивившись — ну і, власне…

А як згадала: та ось завдяки черговому антивакс-дискурсу в США, охохо ехехе.

Одного дня письменник Метью Ґреґорі Льюїс, автор порно з монашками готичного роману The Monk, дізнався, що його мати, яка раніше покинула його батька, почала займатися цим.

Льюїс закликав матір:
- негайно перестати;
- не наражати сім’ю на насмішки преси;
- пожаліти бідного батька, який уже натерпівся;
- не ганьбити дочку перед порядною родиною її чоловіка.

Льюїс додав, що його знайомі жінки переконані: краще б вони заробляли на хліб важкою фізичною працею, ніж цим. Він пригрозив: якщо упрешся рогом, я змушений буду покинути країну.

Яке ж ганебне заняття спровокувало стільки драми? Мати Льюїса почала писати роман.

До речі про метафікшн: не сподобався один недавній роман, написаний професійною перекладачкою про досвід перекладу, — але я зрозуміла, що не хочу писати про нього нічого поганого. Авторка явно приємна людина (і дуже проукраїнська) — але мене зупиняє навіть не це, а те, що я, по ходу, сама по собі не гейтерка, я люблю любити і відтворювати цей мем.

Проте один момент хочеться на майбутнє зафіксувати. Гаррісон у своїх не-мемуарах радить письменникам-початківцям: You aren’t a reader any more. You’re a writer, so don’t try to get reader kicks from the act of writing. From now on the satisfactions will be elsewhere. Не намагайтеся, коли пишете книгу, кайфувати як читач. Я думаю, це стосується взагалі багатьох: в тому числі й перекладачів, які пробують себе в створенні художніх текстів і продовжуть шукати від цієї діяльності перекладацького кайфу, і блогерів-turned-письменників. І всяких сраних подкастерок, ехехе.

Але, дотримуючись етики «навіщо лаяти щось, що тебе вкурвило, коли можна порадити те, що тобі цікаво»: якось провтикала, що крута перекладачка (і письменниця!) Ната Гриценко почала вести свій канал @holistictranslator, і це прям дуже пізнавально про залаштунки.

​​Письменниця Ріккі Дюкорне любить все, що я лише стримано поважаю — вундеркамери, метафікшн, «Гуллівера» і «Алісу», Девіда Лінча, dada, все яскраве, маньєричне і сюрреалістичне. Але попри це неспівпадіння смаків, вона так пристрасно декларує своє кохання, що я винесла з цієї збірки есеїв цілу купу нових імен, з якими хочеться запізнатися: Mary Caponegro, Can Xue, Jurgis Baltrušaitis — вони самі звучать як невелічкі скарби, які хочеться сховати в ямці за склом (думаю, Дюкорне сподобалася б ця сюрреалістська гра з мого дитинства).

Власні книжки вона називає prodigy literature, тому що її герої — теж переважно аномалії, і не дивно, що в житті людини, яка так сильно тяжіє до всього «монструозного і дивовижного», періодично стається щось виняткове. Мені окремо сподобалися дві історії:

- Гуляючи Парижем, Дюкорне натрапляє в якомусь провулку на магазинчик, де продаються унікальні анаморфози і спеціальні дзеркала для їх споглядання. В неї немає грошей, щоб купити такий артефакт, і вона з жалем іде далі, пообіцявши собі повернутися наступного року. І повертається — але не може знайти ані той магазинчик, ані той провулок, і ніхто з мешканців кварталу не чув слова «анаморфоз». «Проте, — додає вона, — пізніше того дня я знайшла собі книжку про Мандрагори».

- В 1991 році їй сниться сон про те, що вона — маленький італійський хлопчик, якого батько привів подивитися на будування дивовижного палацу. На стелі намальовані «зелені леви, багряні сирени, морські пейзажі, райський сад, цілий бестіарій». Три роки по тому, подорожуючи Італією, вона відвідує Палаццо Те і бачить все це знову — наяву. «А потім, — додає вона, — я побачила портрет Федеріко Ґонзаґи, чим втіленим замислом був цей палац. Він виглядав точнісінько як мій батько».

​​Невеличкий апдейт:

📔 у Світлани збір загальмував, тому буду вдячна за активність, яка його порухає в інстаграмі — коментарі, додавання в обране теж працює (а ще не знаю, чому ви мій канал про книжки читаєте, а її — @balticnoir — ні…);

📘 Дар’я зробила часткове зняття, все ще потребує допоміжних баночок, на які ви можете зголоситися за посиланням, але коментарі і поширення теж потрібні;

📓 збір Тамари на фінішній прямій, і якщо ви прочитали в попередньому пості про «антикварний молитовник» і подумали «ну, якась унила книжка в чорній палітурці» — о ні, погляньте на нього і зажадайте:

«Чутки про вкрадені геніталії заслуговують на серйозне ставлення»

Люблю видавництво HAU: крім класики антропологічних праць, вони друкують сучасні дослідження wtf-тем (див., наприклад, Mafiacraft) — і більшість книжок можна завантажити безкоштовно, включно з цією, яка присвячена… епідемії зникаючих пенісів.

Починаючи з 1970-х, у великих африканських містах стали ширитися дивні чутки: мовляв, якщо ви йдете кудись по своїх справах, до вас може наблизитися незнайомець з якимось невинним запитанням. Але коли він торкнеться вас, ваш пеніс (або вагіна) магічним чином зникне. Тут і там почала розігруватися однакова сцена: якийсь чоловік на вулиці кричить, що прохожий вкрав у нього член — збирається натовп — замість зазирнути в штани горлопану, люди починають бити «чаклуна» — той «повертає» пеніс власнику. Але, як зазначає автор книги у вступі, чутки дійсно заслуговують на серйозне ставлення — деяких нещасних, підозрюваних у крадіжці геніталій, натовп забивав до смерті або спалював живцем.

Подекуди поліція змушена робити офіційні заяви: комісар поліції Дакару випускає прес-реліз зі словами «всі оглянуті мною пеніси були на своєму законному місці і здавалися цілком нормальними». Але як для пранку, вигаданого, щоб безкарно показати член комісару поліції, тут зависокі ставки. Жюльєн Боном намагається розібратися: чому це відбувається саме в тропічній Африці? чому в урбаністичному сеттінгу? чому зараз? і чому, зрештою, з пісюнами?

Окремі 🤌 моменти:

• Іноді той, хто розпочав паніку, відчуває, що член повернувся, і не доводить натовп до гріха — але буває, що вдома виявляється страшне: член чужий або дефектний! Одна дівчина звинуватила торговку в тому, що та вкрала в неї піхву; торговку змусили повернути вкрадене, але дівчина жаліється, що тепер її піхва «вся стара»;

• Єдиної версії про те, навіщо викрадачу чужий член, немає. В одному з випадків, у Камеруні, свідки висунули теорію, що вкрадений член приносить багатство — кожного разу, коли чаклун мочиться, зі вкраденого члена сиплються гроші;

• Можливо, вкрадені геніталії приносять не лише гроші, але й політичний вплив. У Габоні під час виборів ширяться чутки то про те, як кандидату доставили повний морозильник членів, чи про те, що багажник автівки з держномерами виявився набитий кліторами;

• Автор пише, що паніку навколо пісєкрадів в Африці можна в певному сенсі порівняти з — не смійтеся — рухом free hugs у Європі. Для африканців, на відміну від нас, вербальний і фізичний контакт із незнайомцями є нормою (в одній з локальних мов слово «європеєць» буквально означає «той, хто поводиться антисоціально», тобто не вітається і їсть на самоті), а ця епідемія кидає виклик вкоріненим звичаям і змушує поводитися «по-білому», уникати контакту. Натомість пропозиція обійм посеред європейської вулиці підриває локальну норму «не заговорювати до незнайомців, не торкатися, не вітатися без потреби».

Глава, присвячена висвітленню теми в медіа, теж дуже цікава. Можна сміятися з наївності героїв, але коли йдеться про споживання інформації (наприклад, практику titrologie — збиратися вранці біля кіоску зі звіжою пресою, читати тільки заголовки і обговорювати їх), вони не сильно відрізняються від якихось твіттерських MAGA.

Ну і де б іще можна було зустріти фразу «фактчекінг генітальних крадіжок».

​​​​«Чутки про вкрадені геніталії заслуговують на серйозне ставлення»

Люблю видавництво HAU: крім класики антропологічних праць, вони друкують сучасні дослідження wtf-тем (див., наприклад, Mafiacraft) — і більшість книжок можна завантажити безкоштовно, включно з цією, яка присвячена… епідемії зникаючих пенісів.

Починаючи з 1970-х, у великих африканських містах стали ширитися дивні чутки: мовляв, якщо ви йдете кудись по своїх справах, до вас може наблизитися незнайомець з якимось невинним запитанням. Але коли він торкнеться вас, ваш пеніс (або вагіна) магічним чином зникне. Тут і там почала розігруватися однакова сцена: якийсь чоловік на вулиці кричить, що прохожий вкрав у нього член — збирається натовп — замість зазирнути в штани горлопану, люди починають бити «чаклуна» — той «повертає» пеніс власнику. Але, як зазначає автор книги у вступі, чутки дійсно заслуговують на серйозне ставлення — деяких нещасних, підозрюваних у крадіжці геніталій, натовп забивав до смерті або спалював живцем.

Подекуди поліція змушена робити офіційні заяви: комісар поліції Дакару випускає прес-реліз зі словами «всі оглянуті мною пеніси були на своєму законному місці і здавалися цілком нормальними». Але як для пранку, вигаданого, щоб безкарно показати член комісару поліції, тут зависокі ставки. Жюльєн Боном намагається розібратися: чому це відбувається саме в тропічній Африці? чому в урбаністичному сеттінгу? чому зараз? і чому, зрештою, з пісюнами?

Окремі 🤌 моменти:

• Іноді той, хто розпочав паніку, відчуває, що член повернувся на місце, і не доводить натовп до гріха — але буває, що вдома виявляється страшне: член чужий або дефектний! Одна дівчина звинуватила торговку в тому, що та вкрала в неї піхву; торговку змусили повернути вкрадене, але дівчина жаліється, що тепер її піхва «вся стара»;

• Єдиної версії про те, навіщо викрадачу чужий член, немає. В одному з випадків, у Камеруні, свідки висунули теорію, що вкрадений член приносить багатство — кожного разу, коли чаклун мочиться, зі вкраденого члена сиплються гроші;

• Можливо, вкрадені геніталії приносять не лише гроші, але й політичний вплив. У Габоні під час виборів ширяться чутки то про те, як кандидату доставили повний морозильник членів, чи про те, що багажник автівки з держномерами виявився набитий кліторами;

• Автор пише, що паніку навколо пісєкрадів в Африці можна в певному сенсі порівняти з — не смійтеся — рухом free hugs у Європі. Для африканців, на відміну від нас, вербальний і фізичний контакт із незнайомцями є нормою (в одній з локальних мов слово «європеєць» буквально означає «той, хто поводиться антисоціально», тобто не вітається і їсть на самоті), а ця епідемія кидає виклик вкоріненим звичаям і змушує поводитися «по-білому», уникати контакту. Натомість пропозиція обійм посеред європейської вулиці підриває локальну норму «не заговорювати до незнайомців, не торкатися, не вітатися без потреби».

Глава, присвячена висвітленню теми в медіа, теж дуже цікава. Можна сміятися з наївності героїв, але коли йдеться про споживання інформації (наприклад, практику titrologie — збиратися вранці біля кіоску зі звіжою пресою, читати тільки заголовки і обговорювати їх), вони не сильно відрізняються від якихось твіттерських MAGA.

Ну і де б іще можна було зустріти фразу «фактчекінг генітальних крадіжок».

girlhood is a spectrum

​​Продовжуючи вчорашню тему: біографії загадкових/забутих/ексцентричних жінок — мій улюблений сорт нонфікшну, який через важкодоступність інформації про героїнь часто перетікає в авто- або просто фікшн (див. наприклад A Ghost in the Throat). Ось невеликий список таких книжок, які я б хотіла прочитати — на випадок, якщо ви наразі маєте більше часу і натхнення, ніж я!

Lucy’s Nose (1992) — спроба відшукати правду про життя Люсі Р., однієї з «істеричних» пацієнток Фрейда, відомої дивними нюховими галюцинаціями.

To Anyone Who Ever Asks: The Life, Music, and Mystery of Connie Converse (2023) — біографія фолк-співачки, яка безслідно зникла в 70-х. Дізналася про неї з роману Кетрін Лейсі і була дуже заінтригована.

Alias Olympia: A Woman’s Search for Manet’s Notorious Model and Her Own Desire (1999) — про «Олімпію» Мане написані численні книжки, Мішель Лейріс навіть присвятив 300 сторінок ЧОКЕРУ Олімпії, але ким була модель, що позувала для картини?

Sister Thorn and Catholic Mysticism in Modern America (2013) — якщо шукати «margaret reilly nun», то Вікіпедія видає іншу черницю, яка паралельно реалізувала себе як… математикиня. Але мене цікавить ця: авторка книги натрапила на згадку про неї в якійсь замітці і була шокована — в США, в XX столітті була монахиня, що все життя мала стигмати? чому про неї нічого не відомо?

Mrs. Robinson’s Disgrace: The Private Diary of a Victorian Lady (2012) — я жадібно прочитала книжку Кейт Саммерскейл про ексцентричну лесбійку-яхтсвумен, що не розлучалася з ляльковим чоловічком, якого вона вдягала як свою маленьку копію. Цей нонфік від Саммерскейл теж звучить як те, що треба.

Heaven’s Bride: The Unprintable Life of Ida C. Craddock, American Mystic, Scholar, Sexologist, Martyr, and Madwoman (2010) — якщо вас не вабить цей підзаголовок, то що з вами не так?

Останнім часом складно ідуть збори у знайомих. Знаю, що моя аудиторія і так завжди активно їх підтримує, тому не проситиму вчергове про ваші ₴ — але попрошу поширити банку на ваш вибір у себе в соцмережах, тому що дівчата змушені постійно покладатися на один і той самий пул людей (бачу навіть по результатах розіграшів) і закривати збори одна одній.

🐙 Світлана збирає на ремонт тачок і розігрує Лавкрафта

📜 Тамара збирає на павербанки і розігрує антикварний молитвослов

⚔️ Дар’я збирає на РЕБ і розігрує новинки видавництва «Стилет і стилос»

Буду дуже вдячна, якщо покажете щось із цих зборів друзям!

​​Сьогодні, як і багато хто з адмінок книжкових каналів, провела день із тематичним нонфіком. Історія про активістку Марту Годдард, яка змусила поліцію Чикаго впровадити чітку схему збору біоматеріалу у зґвалтованих жінок, дуже захоплива — хоча авторка занадто драматизує подальше «зникнення» Марти.

Але мене більше зацікавила одна побічна лінія цього журналістського розслідування. Досліджуючи те, як поліція зловживала владою, авторка вивчає архіви «Червоних загонів» — поліцейських підрозділів, члени яких просочувалися в потенційно дисидентські спільноти, в тому числі й феміністські. Оскільки зустрічі лівих гуртків у США, як і зараз, були переважно нудняком з суперечками про «теорію», шпигуни — щоб не повертатися до відділків із порожніми руками — нафантазовували у своїх рапортах паралельну реальність. Згідно одного такого рапорту, банда революціонерок-кошатниць (!) планувала теракти в Чикаго, а між нарадами вдавалася до диких лесбійських оргій. (Це як той анекдот про єврея і антисемітські газети, girl power версія.)

​​Після Дойчера захотілося ще чогось захопливого про лінгвістику. Натрапила на Wordcrime, в якій спеціаліст з мовної криміналістики розповідає про свої кейси. Відірватися дійсно неможливо, але for all the wrong reasons. Олссон не дуже вправний оповідач, а самі випадки битовушні, з розв’язками, що лежать на поверхні, але це по-своєму затягує — те, як лінгвіст має наглядно довести те, що і так до абсурду очевидно. Наприклад, він змушений аналізувати:

- телефонну розмову в’язня з жінкою на предмет того, чи дійсно він просив її передати йому конверт з героїном (мужик для конспірації кілька разів по літерах каже слово «конверт», але у нього погано з правописом і виходить в кращому випадку emvilip);

- кореспонденцію іншого в’язня — педофіла, який пише своїй жертві листи, закодовані «поросячою латиною», і переконує слідство, що це листи до (повнолітнього) кєнта;

- щоденники вандала-палія, який там у деталях описує свої вчинки, але при арешті наполягає, що сфальсифікував інкримінуючі записи заради пустощів;

- листи керівництва лікарні до постраждалого від медичної недбалості пацієнта, де йому фактично відмовляються надати його записи, але формулюють це так, що з тексту неможливо зрозуміти, чи існують ці записи і чи має він взагалі право їх побачити.

Коротше, це не про якісь виняткові шпигунські випадки — це про концентровану суть сучасного світу: сци людям в очі, тільки не забувай повторювати, що ти — жертва обставин, і нехай ще доведуть зворотнє.

Пропустила цей момент: тут титан постмодернізму Ласло Краснагоркаї дав коротке інтерв’ю в підтримку України і добряче проїхався по Орбану. Інтерв’юєр — автор гостросоціальних романів Харі Кунзру — теж підтримує Україну. Я це не до того, що треба вклонитися Мудрим Мужам за те, що осяяли нас своєю увагою, а до того, що — ось так сюрприз! — чітка моральна позиція не робить автора менш складним, менш цікавим, менш поліфонічним etc. Це те, чого я трохи торкалася в бонусі про моральний релятивізм.

​​А тут Лера зробила постійною рубрику, де вона розповідає маловідомі казки. Людина з театральним бекґраундом, тому це дуже артистично, угарно і яскраво (тища ідей для мейкапу як мінімум). Реально те, що треба слухати в найближчі дні замість ютуб-експертів.

https://www.instagram.com/lerany_snicket

Всім треба розкрут, тому для початку улюблена рубрика «умовно безкоштовні книжки (за донат)».

❌ Чотири збірки з культового імпринту Marabout Fantastique 60-х і 70-х, Томас Овен і Жан Ре, легенди бельгійського горору, 2к за всі;

❌ Для любителів манекенів, що оживають: нонфік, The Dream of the Moving Statue і The Secret Life of Puppets, 1,5к за дві;

🟢 Нетипова для Ейкмана літературна казка, видання 1987-го. На abebooks продається за 100+ баксів;

❌ Знаю, що багато хто любить Єрговича — ось знайшла в себе книжку Темпори, яка давно розпродана і не виринає ніде навіть на б/в платформах, тому хз як її оцінити, name your price.

Пишіть @good_old_Maryna

​​Ще вмолотила The Madman’s Library: The Strangest Books, Manuscripts and Other Literary Curiosities from History — це скоріше подарункова/coffee table book, бо занадто швидко перескакує з теми на тему, але!

Завдяки їй я дізналася про існування ЦЬОГО, чим би воно не було, і ви тепер мусите:

​​Що (ще) читала в лютому:

The Reign of the Evil One (фр. Le règne de l’esprit malin) Рамю. Класичне «в село приходить незнайомець; екчюаллі це антихрист». Словосполучення «натужно примітивний» може звучати дивно, але ось це воно — спроба поважного літератора зробити просту байку про добро і зло. Хаотичніший «Великий страх у горах» мені більше сподобався, але тут теж є хороший момент. Коли громада згуртовується навколо мутного (зате щедрого!) прибульця, він починає задовільняти потреби людей, «а коли потреб не було, він їх створював». Привіт багато кому в розвинутих демократичних країнах, хехе, як там права і свободи, не тиснуть?

Divorcing Сьюзен Таубес. У NYRB зазвичай дуже хороші передмови, а ця… дивна. Автор намагається змалювати Таубес як потенційно культову письменницю, бо вона була надзвичайно гарною жінкою трагічної долі і — подругою його матері, Сьюзен Зонтаґ? Це нерівний роман (оригінальна кострубата назва To America and Back in a Coffin йому б личила більше); героїня — американська єврейка, яку поплющило від суперечливих умов, які їй висувають суспільство, чоловік, батько, «ідентичність» etc. Розумію бажання апологетів маловідомих книг робити їм імідж прихованих шедеврів, але для деяких текстів те, що вони не дотягнули — частина їхнього шарму і трагізму, і згладжувати цей факт — це робити їм ведмежу послугу.

Through the Language Glass: Why the World Looks Different in Other Languages Ґая Дойчера. Думала, що буде черговий набір помірно цікавих фактоїдів, а отримала дуже насичений текст про вибрики лінгвістики протягом XIX–XX ст. Якщо коротко, Дойчер відслідковує, як вийшло, що науковці захопилися двома доволі безумними ідеями: спочатку думкою, що давні греки не бачили синій колір (бо не мали слова для його позначення), а потім — що деякі племена не розуміють концепції часу (бо не мають слова, ага). Після Башляра з його роздумами про граматичний рід річок і квітів було окремо цікаво читати главу про те, як рід іменників впливає на сприйняття світу носіями різних мов.

Playboy Констанс Дебре. Автобіографічний текст про бутчіфікацію і кризу середнього віку. Намагаюся зрозуміти, як вийшло, що, попри все, це більше схоже на якогось Селіна — а втім, Дебре хотіла бути одним із хлопаків, і їй це вдалося навіть на текстуальному рівні. Решту трилогії читати не буду, і думаю, що письменницю це б влаштувало: не подобатися — одне з тих прав, які вона якраз виборює.

Світлана дуже заінтригувала мене відгуком на новинку — містичний роман про Донбас «Стахановський рух», а тепер допомагає його автору зі збором. Для вас там — (хороше) передбачення і можливість виграти книжки!

https://send.monobank.ua/jar/3p25xDQmVJ

​​Показала всім знайомим любителькам діорам, покажу і на загал: гляньте яку милу міні-бібліотеку продають! Судячи зі стилю, маю румбокс цього ж майстра/ині, це реально душевна річ, може хтось із вас теж захоче побалувати внутрішнього Крота з «Вітру в вербах».

​​The Gorge — дурнувате на багатьох рівнях кіно, але мене особливо вразила повна відсутність рефлексії при виборі акомпануючої поезії. Як відомо, голлівудські сценаристи знають тільки три вірші: «Озимандія» Шеллі, «Друге пришестя» Єйтса і «Порожні люди» Еліота (чекаю на появу фільму, який неіронічно цитуватиме всі три). Творці «Ущелини» обрали Еліота. За лором фільму, «порожні люди» — це монстри, що живуть, власне, у розщелині, але герой Майлза Теллера, снайпер і поет, пояснює, що в однойменному вірші йшлося про розгублених людей, які безцільно існують на межі життя і смерті. А далі дубовий сценарій нам легенько, ніби бейсбольною бітою, натякає, що головне — перемогти не тих порожніх людей, що живуть в ущелині і схожі на сплав Деві Джонса з Зеленим Лицарем, а порожню людину в собі (завдяки коханню!)

Не бачу нічого поганого в тому, що індустрія штампує святкові кросовери, і що крім «різдвяного бойовика» ми щороку матимемо романтичний екшен на День святого Валентина. Закидати таким high concept фільмам, що їхні герої страшенно нецікаві, і що пік їхньої нецікавості припадає на момент, коли вони вирішують перти проти системи — це теж якось несерйозно. Але мене все одно вразило, з якою байдужістю «Ущелина» ставиться до головної фізичної небезпеки в сюжеті. Спойлер (який не те щоб спойлер, якщо ви дивилися більше одного екшену про Стрьомну Засекречену Локацію): в ущелині розробляли біологічну зброю, стався витік, і тепер той, хто контактує з середовищем, може перетворитися на дендроїда чи якогось антропоморфного слизовика. Закохані герої дізнаються, що вони в групі ризику та протягом наступних днів можуть почати мутувати, і… нічого. Жодної думки про цю можливість, навіть жодного жарту про «чи кохала б ти мене, якби я став…?» Час карантину спливає, на рослину ніхто не перетворюється (клюквою героїня Тейлор-Джой була від початку). Звісно, це не боді горор і ніхто не мусить робити на цьому акцент — але дуже показово, що творцям геть не цікавий цей жахливий потенціал — перестати бути людиною — бо їм не цікаво те, що таке бути людиною.

Знову ж таки, вимагати від такого кіно, щоб воно щось там казало про г’юман кондішн — це забагато. Але що насправді образливо — це не те, що автори ставляться до своїх персонажів як до «порожніх людей»; це те, що вони так ставляться до глядачів. Один із інженерів Google порівнював модель користувача, створену на основі його інтернет-активності, з лялькою вуду — бо вона настільки достовірна, що людина реагує на все підсунуте алгоритмом так, як і було змодельовано. The Gorge — це фільм, адресований глядачу-моделі: такому, що бачить двох дуже привабливих акторів, і реагує «ого, хот», бачить видовищний норвезький ландшафт і констатує «вау, епік», etc. — і біда не в тому, що ані торс Теллера, ані норвезька долина не здатні самі по собі зробити глядачці добре; біда в тому, що «алгоритмічні» фільми бояться навіть на секунду зробити своєму, прости господи, споживачу погано — боляче — неприємно — гидко — незрозуміло, — встромити хоч одну булавку протягом цієї сесії нескінченного потурання.

Ця смілива литовська дівчина захищає нас від підземних монстрів, але ніхто не привітав її з днем народження:

​​Контент для хардкорних любителів Бібліотеки (патронів і каво-спонсорів) — бонусний випуск про Аніму в творчості М. Джона Гаррісона. З камео Алана Ґарнера, Ґастона Башляра, Генрі Райдера Гаґґарда, квіткових німф, ундин та ароматних католицьких святих, і загальним вайбом «падай зі мною в кульбаби».

Навіть якщо вам все це не дуже цікаво, закликаю звернути увагу на Гаррісона. В нього недавно вийшла книжка Wish I Was Here: An Anti-Memoir, і це, на мою думку, одна з тих речей, яку особливо корисно прочитати письменникам, хоча для мене як для читачки це теж був дуже liberating текст.

…дуже, дуже рідко трапляється така книжка, яка зносить весь твій постіронічний фасад пересиченого, бувалого читача — настільки твоя, що ти не знаєш, як у цьому зізнатися, щоб це не звучало як насмішка. «Я закохалася»?

Якщо ж обирати ярлик для самого роману, то його, мабуть, можна назвати «пасторальною готикою». Можна порівняти з The Return Волтера де ла Мера чи The Haunted Woman Девіда Ліндсея, але ті залишили мене плюс-мінус байдужою — а ось ця прованська fantastique, містична в найнебанальнішому сенсі слова, причарувала і не відпускає. Тут майже немає історії — це література скоріше про стан, ніж про події — і коли після блискучого саспенсу перших глав починає прокльовуватися сюжетна лінія, це навіть відштовхує.

Мені важко описати, що такого я знайшла в цій дивній книжці, яка фруструє своїм темпом і урочистими описами природи, і яка неприпустиму для художньої літератури кількість разів вживає слово «ферментувати». Можливо, це вабить синкретизм Боско: тут не просто буденне зіштовхується з вічним — тут живі католицькі святі блукають серед Панових німф. Можливо, це все спокій, який випромінює цей текст, попри його «темні» теми — власне, те, що демонструє Башляр у своєму трактаті про марення як «стан спокійної води в людині… прихисток простого, ідилічного, врівноваженого життя». А можливо, це те, що змусило одного читача поставити іншій книжці Боско одиницю з вердиктом «забагато натяків на магію у безкінечних рефлексіях». Дайте мені ВСІ книжки, які можна описати цією формулою. ВСІ. Власне, я б взагалі радила читати одну з глав (Altaїr) як окремий твір, бо це суцільна поезія: незрозумілий ритуал на закинутому кораблі, герметичні уривки з древніх папірусів. Тіні і Присутності.

Тішуся, що NYRB взялися потроху перекладати і популяризувати Боско; цей роман я читала в старому і не дуже вдалому перекладі 50-х, але все одно — десять читачів? д е с я т ь? Шкодую, що закинула французьку, бо деякі літературознавчі розвідки звучать тепер як абсолютні мастріди:
Henri Bosco et la poétique du sacré…
Henri Bosco: une poetique du mystere…
L’ombre de la coupure dans l’oeuvre de Henri Bosco…
Liturgie de la lumière nocturne dans les récits de Henri Bosco…
Les reflets, les échos et les ombres chez Henri Bosco: une étude du double obscur…

Як видно (а може й не видно) з колажу вище, я для подкасту освіжала в пам’яті Башляра — і ось у «Поетиці марення» він часто посилається на тексти такого собі Анрі Боско. Я знала про Боско тільки те, що його неодноразово номінували на нобелівку, і що попри це він опинився в теці забутих класиків. Цитовані уривки мені так сподобалися, що я одразу ж знайшла одне з першоджерел — роман The Dark Bough (фр. Un rameau de la nuit), і…

Якщо я довго сюди не пишу, це зазвичай означає, що я зловила обсесію на черговій темі для подкасту. Мудборд наразі виглядає якось так.