жила своє життя і зовсім забула за те, який сьогодні день.
Дякую нашій Оленочці Пшеничній за її допис ❤️

На фото – моя перша учениця з РАС – Лідуся. З нею і її мамою я зрозуміла, що любов сильніша за будь-які виклики і діагнози. Любов здатна зцілювати. Любов може все.
Особливо – любов мами🫂

На той момент мені було 19-20 років. Я лиш закінчила коледж і була на фініші навчання в універі. А про аутизм знала дуже мало. Джерел і книжок, щоб дізнатися більше, майже не було. Нам розповідали про РАС дуже поверхнево на загальній психології і під час однієї з навчальних практик. І все.

Але я дуже сильно полюбила Ліду. Ми разом з нею пройшли довгий шлях. І саме вона – ця маленька голосна радість, яка знає все-все на світі про тварин – вказала мені на вектор моєї педагогічної діяльності! І показала, якою буває любов.

Далі було ще багато різних учнів і досвідів.

І щоразу, коли мені не вистачає сили, щоб змусити себе рухатися і жити життя, я думаю про Ліду. Подумки запитую чи можна її обійняти (бо врешті стало можна – міцно-міцно) і дякую їй 🫂

Аутизм – це не вирок, не крапка у житті людини, не мітка і не щось страшне.
Діти з РАС можуть нас вчити цінувати власні кордони і поважати кордони інших, захоплюватися і віддавати себе повністю улюбленій справі, бути уважними і бути чесними.
Це прекрасні діти.
І в наших силах сформувати середовище навколо так, щоб не вони були нам комфортними, а ми були комфортними для них. Щоб їм з нами було добре.

✔️Дуже раджу подкаст Олени Пшеничної і «Голоси дітей» — Літера «А».

✔️ Із книжок якщо художня, то «Загадковий нічний інцидент із собакою». Якщо нонфік – «Що приховує аутизм» і «Чому я стрибаю».

✔️ Із фільмів – по класиці «Людина дощу» і «Хлопчик, який хотів літати» (якщо тут є переклад українською, бо я не певна).

І на останок: зрощуйте в собі любов та емпатію. ❤️