Закрию гештальт щодо «Щоденника покоївки».

Усе було непогано, навіть місцями чудово, поки я не дізналася, що видавництво ніяк не попрацювало над перекладом перед тим, як перевидати книгу. Спочатку мене збивали з пантелику помилки та хибодруки, згодом я почала підозрювати, що деякі частини були цензуровані — і не помилилася: подекуди бракує абзаців, десь пришліфовано моменти. Звісно, це попсувало враження від прочитаного(

Головне вже написала, тепер можна й кухонну філософію розвести, бо мене бентежить сприйняття цього роману читачами. Фактично це опис жіночої долі в тогочасних наймах, де не обходиться без усього найгіршого, що чинять люди — і з владою, і без. У таких умовах янголи не виживають, тож очікувано, що головна героїня не без хиб. Хиби як незначні, типу прикрашання дійсності, так і вагоміші: ненависть до євреїв, інших жінок чи збочені любовні вподобання (і я не про БДСМ, а про характеристики чоловіків, які її приваблюють).

І от коли таких жінок починають називати цікавими, коли вони подобаються, коли захоплюють... Та чорт його знає. Невдобно якось стає, чи що. Любов до персонажів, які по суті своїй антипатичні, зрозуміла, але хочеться, щоб вона була осмисленою. Бо коли нам подобаються персонажі, у яких негативні риси переважають позитивні, — це дзвіночок. І цей звук варто не лише чути та насолоджуватися, а й розуміти.

Так ненавмисне склалося, що останнім часом у мене всі прочитані книжки як на підбір про неприємні моральні вибори та переконання, тож відразу налаштовуйтеся, що наступні пости будуть у цьому ж дусі.