Коли ми приїжджаємо на місце, я думаю, що якщо це його дружки, то я з ними маю впоратись. Не думаю, що їх тут дуже багато, Павлик навряд би хотів ділитися грошима, тим паче, такою незначною сумою, першою. Щодо другої… Та те ж саме. Півмільйона краще ділити на пару людей, ніж на десяток.
Те, що Павлик причасний до цього всього, очевидно. Надто впевнено він показує адресу. І поводиться дуже дивно. Смикається і нервує, пітніє увесь час. Але коли бере в руки телефон, щоб щось там написати, я відбираю у нього мобільний.
— Та я ж Марусі хотів написати, дізнатися чи все гаразд, — каже ображено. — Вже і це не можна?
— Не можна, — ховаю телефон до своєї кишені. — Ходімо всередину.
Павлик ображено сопе. Але покірно виходить і йде за мною. А коли я заходжу за паркан якоїсь дачі на мою голову опускається щось важке.
— На, гад! — кричить Павло. — Вася?! Ти де? Допоможи!
— Бляха! — у вухах дзвенить, але я швидко беру себе в руки і з розвороту б’ю його в щелепу, так що у самого кулар болить від цього. А потім, коли Павлик похитнувся від цього хуку і впав, скручую козла.
Йому на допомогу бужить якийсь мужик з бородою і цигаркою в роті. В його руках уламок металевої труби, від перешого замаху я увертаюсь, труба свистить над головою, я знизу хапаю мужика за стегна і збиваю з ніг так, що ми вибиваємо двері у будинок і опиняємось на підлозі. Мужик бʼється головою об якусь тумбочку, втрачаючи свідомість. Ще мінус один. Скільки ж їх тут?...
Читай спочатку тут: https://booknet.ua/reader/vimushena-narechena-b433269?c=4696278&p=1