Розповім трохи про себе для тих людей, котрі про мене знають мало, або не знають нічого.
Звуть мене Назар, як ви вже знаєте, мені 31 і я є щасливим власником СМА (Спінальна м'язова атрофія) 2-го типу.
Чому щасливий? Тому що іншого життя я б не обрав, навіть якщо би мав таку змогу. Ніколи не бідкаюсь та не нарікаю на долю, бога чи, наприклад, на дерево сімї.
У мене такого не було ніколи, ні в дитинстві, ні в підлітковому періоді.
До початку війни у мене було 3 роботи, я заробляв 4-5 тисяч євро і підтримував свій стан, як міг.
Для мене завжди було легше віддавати, аніж приймати, тому ніколи не просив. До 22 року.
У 2021-2022 я важко захворів на ковід, двічі. Витягували мене вдома, зробивши з кімнати реанімацію.
У січні 2023 я заліг на 1.5 місяці з бронхітом, після чого мені важко стало тримати в руках навіть телефон. Після цього я вирішив розпочати збори.
Працюючи в Navi(Natus Vincere) та займаючись іншими, додатковими активностями я маю 2-3 тисячі доларів. Вам може здатись, що це нормально. Так, звісно, якщо не лікуватись і нічого не робити, цього мені цілком хватить, та на жаль в контексті моєї хвороби та життєвої ситуації це - ні про що.
Іноді хочеться здатись та перестати вести цей канал та збори, бо коли розумієш, що тут 5000 людей, а після прохання долучитись до збору донатить 20 людей, знаючи, що для мене зараз кожен день важливий, - руки таки опускаються.
Проте ненадовго. Бо знаю, якщо сьогодні я перестану писати, завтра може не настати.
Але завтра має настати, бо я один з небагатьох в Україні хто відкрито та відверто розповідає про життя з важкою формою інвалідності. Без рожевих окулярів.
За 10 років активізму зроблено безліч змін на дорогах Львова.
З моєї ініціативи довелось звертати увагу на незручні та не популярні теми, такі як відсутність пандусів, в тому ж числі в моїй рідній 65 школі, у відділеннях нової пошти, кафе та ресторанах.
Увагу на відсутність адекватних доріг, понижень бордюрів і, щонайголовніше, соціального таксі.
Але окрім того є ще одне, що є напевно самим головним, це мої дописи в соц.мережах та інтервю зі мною.
Ними я лупаю скалу під назвою нетолерантність та нерозуміння зі сторони суспільства людей з інвалідністю.
Нас не потрібно жаліти. Нам потрібно допомагати.
І допоки у цьому, на жаль, велика прірва, а значить завтра обовязково має ще настати.
http://send.monobank.ua/jar/9rpNGpsoL2
https://privat24.ua/send/27rdx