🇺🇦Повстанське Інтерв'ю, Петро Гуменюк.
Знайшов я тут інтерв'ю з Петром Гуменюком, відомим повстанцем УПА (на першому фото - зліва, на другому - посередині).
Інтерв'ю дуже цікаве, бо "вояцьке" - без перебільшень, а як було. І про перемоги, і про формування УПА, і про зради та програні битви.
Я в цьому пості скину початок, а решту - в коментарях. Якщо сподобається - прочитайте.
П.Г. — Я з Надвірнянського району, село Білі Ослави. Народився 9 липня 1921 року. Батько мій був Микола, а мама Василина. У батьків нас було три брати – старший брат Юрій, 1919 року народження, я був середній, а ще був молодший брат Іван. Батько був сільським господарем, ми мали трохи поля, отак і працювали на ньому, вирощували собі все необхідне і жили, як усі люди. У батька була корова, кінь, вівці – ми їх випасали на полонині. Білі Ослави – це вже гірське село. Якщо їхати в гори, то йде Надвірна, потім Делятин, далі Заріччя, а потім Білі Ослави.
Членом ОУН я став у 1940 році, а в підпілля пішов у 1942-му, прийняв присягу, взяв собі псевдо – «Козак». У нашому селі був штаб УПА, він формував сотні – ми ходили, приводили людей, збирали зброю. А коли в 1944 році рухався фронт, то мадяри втікали — кидали зброю, німці втікали — теж кидали зброю. Наші сотні все це забирали, складали — у нас у лісах були великі склади. А потім, коли потрібно, діставали зброю звідти. У нас була німецька, мадярська, радянська зброя — рушниць, кулеметів було багато. Зброї нам вистачало, і вона була доброю.
До сотні УПА я приєднався у 1944 році, ще коли в нас були німці. Коли ми вступили в УПА, нам провели військову підготовку, читали лекції — про українську боротьбу за незалежність 1918-20 років, про бої. У нас тоді командири постійно змінювалися. Коли сотня сформувалася, командиром був «Пожерета», а коли він загинув, сотню очолив «Скуба». Спочатку він був сотенним командиром, а потім став курінним (батальйонним командиром — прим. А.І.), вже керував кількома сотнями і передав нашу сотню «Чайці». Після «Чайки» командиром став «Вихор» (Харук Микола), а після нього — «Турист» (Дранчук Юрій), він був родом із нашого села. Сотня залишалася та ж сама, але командири змінювалися. Були у нас загиблі, поранені, але ми постійно поповнювали сотню, приймали хлопців із села. А коли «Турист» загинув у 1945 році, командиром знову став «Вихор» і залишався ним до 1949 року, поки сотню не розформували.
А.І. — Були бої з німцями?
П.Г. — Були. Ми багато німців роззброювали. У 1944 році вони тікали з фронту, а ми в Надвірнянському, Коломийському, Яремчанському районах забирали у них всю зброю і відпускали без неї. Вони тікали на захід через Карпати, бо у нас ще не було радянської окупації. Як тільки німці йшли, ми робили засідки. У нашій сотні було двоє хлопців, які добре говорили німецькою, і сотенний «Турист» теж добре знав мову — він раніше служив в «есесівцях», ходив у німецькій формі. Як він крикне по-німецьки, то німці піднімали руки вгору, кидали зброю. Були такі, що не хотіли здаватись і стріляли. Якщо не здавалися, ми їх знищували. А якщо здавалися, і у нас не було загиблих або поранених, то давали їм по двадцять ударів палицею за те, що стріляли.
У 1944 році через наш край пройшов фронт — це було десь у серпні. Але точно вже не скажу... Якби ви прийшли два-три роки тому, я б вам усе розповів. А зараз пам’ять уже не та, дуже погано себе почуваю...
❗️Продовження в коментарях під цим постом