Канабо - японська середньовічна зброя

Самурайські обладунки не такі міцні, як європейські зразки, але все ж забезпечують захист від клинків і стріл. Канабо - зброя, розроблена спеціально для ураження цієї броні; свій японський аналог бойового молота або булави. Існували як одноручні, так і дворучні варіанти.

Це великий товстий дерев'яний кийок, до якого інколи прикріплені металеві шпильки, шипи або цвяхи. Тупа травма, завдана цією японською зброєю, може зламати броню, роздробити кістки і пошкодити внутрішні органи. Японські міфи та легенди часто зображують демонів, які володіють особливо великими варіантами канабо. У поєднанні зі страхітливими конструкціями шоломів, які використовували самураями, ефект міг бути руйнівним, особливо для асігару.

@istorium_ua

Французький льотчик здійснив вимушену посадку на дерева після невдалої атаки на німецький дирижабль під Брюсселем, 1915 рік.

@istorium_ua

🎵 Тобі подобається слухати музику, яка заряджає?
🎵 Хочеш бути в курсі музичних новинок?
🎵 Любиш пісні, які викликають ностальгію?
🎵 Шукаєш талановитих виконавців та виконавиць?

Приєднуйся до нашої музичної спільноти прямо зараз та будь у центрі музичних подій! 🎧

Капела Скровеньї в Падуї

У північному італійському місті Падуя розташована одна з найвідоміших робіт середньовічного майстра Джотто.

Капела Скровеньї всередині прикрашена фресками художника, закінченими близько 1305 року.

Вважається, що цей шедевр став поворотним моментом у західному мистецтві, здійснивши революцію в зображенні простору і започаткувавши більш натуралістичний і експресивний стиль.

Фігури Джотто пронизані емоціями: Діва Марія і Марія Магдалина, які в сум'ятті спускають Христа з хреста; розлючений натовп римських солдатів; здивовані свідки чудес Ісуса.

На картині також зображений, як вважається, перший в історії мистецтва поцілунок: Анна (мати Діви Марії) та її чоловік Іоахім ніжно обіймаються, дізнавшись, що у них буде дитина.

На околицях Падуї розташовані ще сім комплексів релігійних і світських будівель, у яких зберігаються настільки ж вишукані цикли фресок XIV століття. Разом із капелою вони входять до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

@istorium_ua

Найдовший конклав в історії: коли Папу обирали майже три роки!

Сьогодні вибори нового Папи Римського займають лічені дні, але у XIII столітті католицька церква залишилася без понтифіка на цілих два роки і десять місяців! Історія цього конклаву схожа радше на політичний трилер, ніж на церковну процедуру.

У листопаді 1268 року, після смерті Папи Климента IV, кардинали зібралися в італійському містечку Вітербо, щоб обрати нового главу церкви. Але замість швидкого рішення почалося затяжне протистояння: французькі кардинали лобіювали свого кандидата, італійські — свого. Жодна зі сторін не хотіла поступатися, і голосування заходило в глухий кут знову і знову.

На той час чітких правил проведення конклаву ще не існувало, тож вибори Папи перетворилися на нескінченні політичні перемовини без дедлайнів.

Минав місяць за місяцем. Місцеві жителі Вітербо, втомлені від безкінечних виборів, вирішили втрутитися. Щоб пришвидшити процес, кардиналів замкнули у папському палаці, обмежили їжу до хліба й води, а коли й це не допомогло — зняли дах з будівлі, залишивши поважних церковників просто неба, під сонцем, дощем та вітром.

Тільки після цього, у вересні 1271 року, виснажені кардинали нарешті досягли компромісу. Новим Папою обрали Тебальдо Вісконті — людину, яка на момент голосування навіть не була кардиналом! Він увійшов в історію як Григорій X.

Іронія долі: саме Григорій X після свого обрання впорядкував правила конклаву, запровадивши суворий регламент. З того часу кардиналів офіційно замикали на ключ (латинською conclave — "під ключем") і суворо обмежували в комфорті, щоб уникнути подібних затягувань у майбутньому.

Конклав у Вітербо став справжнім уроком для Католицької Церкви і згодом визначив формат виборів Папи на століття вперед.

@istorium_ua

Найбільш ранні з відомих виготовлених людиною дзеркал (віком близько 8000 років), знайдені в неолітичному городищі Чатал-Гуюк у Туреччині

Вони зроблені з обсидіану (вулканічного скла), мають злегка випуклу поверхню і напрочуд добре відполіровані. Фото цих дзеркал ви, ймовірно, бачили й раніше, але такі - в хорошій якості, що дає змогу оцінити якість відображення, - навряд чи.

До речі, зовсім нещодавно було знайдено місце виробництва цих дзеркал - неолітичне поселення Тепеджик Чіфтлік в Анатолії приблизно за 180-190 км від Чатал-Гуюка.

Сьогодні обсидіанові дзеркала з Чатал-Гуюка можна побачити в Археологічному музеї Коньї та Музеї анатолійських цивілізацій в Анкарі (Туреччина).

@istorium_ua

Джайнійський храмовий комплекс Ранакпур — мармурова поема Індії

У затишній долині серед зелених пагорбів Аравалі, в самому серці індійського Раджастхану, прихований один із найвеличніших шедеврів середньовічної індійської архітектури — джайнійський храмовий комплекс Ранакпур.

Цей храмовий ансамбль зводився у XV столітті за правління раджпутського правителя Рани Кумби. За легендою, багатий купець і паломник Дарна Шах побачив у сні величний храм, а згодом втілив побачене у камені, отримавши підтримку правителя.

Що робить Ранакпур особливим?

Головний храм — Чаумукха — присвячений Адинатху, першому тиртханкару джайнізму, символу чистоти, істини та внутрішньої гармонії. Його назва перекладається як «чотириликий» — так зображений Адинатха у центрі святилища.

Це не просто храм, а справжній кам'яний ліс:
🔸 1444 мармурові колони, кожна з яких має неповторне різьблення — жодна не схожа на іншу.
🔸 Надзвичайно тонке різьблення по мармуру — візерунки настільки витончені, що здаються тканими з мережива.
🔸 Ідеальна симетрія та складна інженерія, завдяки яким храм встояв перед землетрусами і плином часу понад п’ять століть.

@istorium_ua

Кальчо (у перекладі з італійської — «удар ногою») бере свої витоки з античної гри harpastum, в яку грали ще давньоримські легіонери. У XV столітті флорентійці офіційно оформили правила цієї жорсткої гри, і відтоді вона майже не змінилася.

Ігрове поле розміром 50 на 100 метрів, дві команди по 27 гравців. Завдання — закинути м’яч у ворота суперника будь-яким способом: нести його в руках, бити ногами чи кидати. І найцікавіше — дозволяється атакувати суперника незалежно від того, має він м’яч чи ні. Захоплення, удари руками й ногами, кидки, блокування — усе це частина гри. Головне правило: заборонені лише масові бійки, хоча на практиці це обмеження часто ігнорується.

Особливий шарм кальчо додає його видовищний антураж. Гравці виходять на поле в панталонах кольорів свого району, а за легендою, стиль цих костюмів розробив сам Мікеланджело!
Команди представляють чотири історичні квартали Флоренції:

⚪ Білі — Санто-Спіріто
🔴 Червоні — Санта-Марія-Новелла
🔵 Синьо-блакитні — Санта-Кроче
🟢 Зелені — Сан-Джованні

Перед початком матчу — справжній ренесансний парад: міська гвардія в обладунках, трубачі, барабанщики та знаменосці. Судді у костюмах доби Відродження стежать за порядком, а головний арбітр, Maestro di Campo, контролює, щоб гра не перетворилася на вуличну бійку. Початок матчу традиційно оголошує постріл зі старовинної кулевріни.

Найвідоміша гра в історії кальчо відбулася у 1530 році під час облоги Флоренції військами імператора Карла V. Попри артилерійський обстріл міста, мешканці не скасували матч: вони вийшли на поле і зіграли гру прямо під носом у ворога, показавши всьому світу непохитний дух Флоренції.

Цікаво, що серед гравців у кальчо були не лише звичайні городяни, а й високі постаті свого часу. У цю гру із задоволенням грали навіть Папи Римські й антипапи! В епоху Відродження духовний сан зовсім не заважав майстерно володіти кулаками на полі.

@istorium_ua

Бронзовий канделябр із Помпей із трьома олійними світильниками

Витончений і стильний. Чесно кажучи, побачивши його, подумав би, що це початок XX століття - ар-нуво зі стилізацією під античність. Але ні - йому насправді майже дві тисячі років. Канделябр був знайдений на Віллі Діомеда (HGW24) у Помпеях біля Геркуланських воріт у середині XVIII століття.

Національний археологічний музей Неаполя (італ. Museo Archeologico Nazionale di Napoli), Італія

@istorium_ua

Інтер'єри церкви Ордена Святого Франциска покаяння Ксав'є де Бріто, Ріо-де-Жанейро, Бразилія.

Архітектурний стиль - бароко.

@istorium_ua

Чи знали ви, що в історії людства були часи, коли люди... не знали, коли саме святкувати Великдень? І це не просто забута дата в календарі, а ціла астрономічно-історична дилема!

Проблема виникла ще у IV столітті, коли християнська церква вирішила встановити єдину дату святкування Великодня. На Першому Вселенському соборі в Нікеї (325 рік) було ухвалено: Великдень святкується в першу неділю після повного місяця, що настає після весняного рівнодення. Звучить просто, але на практиці все ускладнилось!

Справа в тому, що календарі в ті часи базувалися на Юліанському літочисленні, який мав похибку — рік тривав трохи довше за реальний оберт Землі навколо Сонця. Через цю невеличку «помилку» весняне рівнодення поступово відсува́лося. Згодом свято Великодня почало "гуляти" календарем дедалі далі від весни!

Тільки у 1582 році Папа Григорій XIII впровадив Григоріанський календар, яким користується більшість світу донині, а разом із ним і нові правила обрахунку дати Великодня. Але православні церкви, залишилися вірні Юліанському або Новоюліанському стилю, тому й досі дата нашого Великодня відрізняється від католицького.

@istorium_ua

Кубанські козаки святкують Великдень.

Початок ХХ ст

@istorium_ua

Фреска X століття з церкви Сант Кірсе де Педрет (ісп. Sant Quirze de Pedret), Сальсона, Каталонія, Іспанія

Бородатий чоловік у колі простягає руки - у формі хреста. Можливо, це символічне зображення воскреслого Христа, що виходить зі склепу (гробу Господнього).

Єпархіальний музей (ісп. Museo Diocesano), Сальсона, Іспанія

@istorium_ua

Він воскрес, щоб подолати темряву.
Він воскрес, щоб запалити в серцях віру.
Він воскрес, бо правда завжди перемагає.

Світло Великодня — це нагадування про незламність духу, силу віри та перемогу життя над смертю. Історія людства знає безліч темних часів, але кожного разу правда, добро й надія знаходили шлях до сердець.

Сьогодні ми святкуємо не лише Воскресіння Христа, а й незламність українського народу, який уже не раз доводив: темрява завжди поступається світлу.

Нехай Великдень наповнить ваші домівки теплом, а серця — вірою в перемогу добра над злом.
Зичимо миру, сили й натхнення!

Христос Воскрес!

@istorium_ua

Протягом довгого часу головною зброєю самурая були лук і стріли, а не меч. Військове ремесло і спосіб життя воїна іменували «шлях коня і лука» (кюба-но міті), тому що воїни були кінними лучниками. У наші дні стародавнє мистецтво стрільби з лука верхи (ябусаме) можна побачити у святилищах як ритуальне дійство. Кінних японських лучників, що мчать назустріч ворогові, ми бачимо на ілюстрованих сувоях про монгольську навалу кінця XIII століття «Моко сюрай екотоба» (самурай Такедзакі Суенага замовив їх, щоб увіковічнити власні подвиги й отримати нагороду).

З XIV століття під час бою починають використовувати «довгий меч» дайто, однак керувати конем і битися з мечем у руці було незручно, тож у масових боях головною зброєю залишався лук, а також спис. Воїна, який першим розтрощив ворога в бою, почесно називали «перший вершник» (дайіті норі) або «перший спис» (дайіті ярі).

Меч використовували під час ближнього бою після того, як вершник спішувався з коня. Така техніка бою відрізнялася від європейської, що дуже здивувало португальського єзуїта Луїша Фройша (1532-1597), який на той час проповідував у Японії. Мечем відрубували голови поваленим ворогам, щоб потім, вимиті й позолочені, пред'явити їх сюзерену як свідчення військових заслуг.

Катана (фактично - дворучна шабля з вигнутим клинком) стає головною зброєю і підтвердженням соціального статусу самурая в епоху Едо, тож її зберігали як важливу сімейну реліквію. У цей самий час розробляється мистецтво володіння мечем і відкриваються школи додзьо, що навчають фехтування на бамбукових мечах.

@istorium_ua

Південноафриканські солдати зі своїм талісманом-бабуїном «Капралом Джекі», який тримає палицю і гвинтівку на другому кадрі, 31 березня 1918 року.

@istorium_ua

Приголомшливі фрески з монастиря Осіос-Лукас, елладської православної церкви. Монастир знаменитий мозаїками, найдавніші з яких сягають XI століття.

Монастир заснував преподобний Лука Стіріот, який, як відлюдник, оселився на схилах Гелікона близько 946 року. Незабаром навколо нього утворилася чернеча громада, і було розпочато будівництво першого монастирського храму в ім'я святої Варвари. Лука помер 953 року і був похований у своїй келії, над якою пізніше було побудовано невелику церкву. Монастир очолив Філофей, який завершив будівництво церкви Святої Варвари. При ньому, завдяки підтримці Константинополя, почався активний розвиток монастиря. Було побудовано кафолікон, прикрашений на початку XI століття мозаїкою, і кріпосна стіна навколо монастиря.

Після захоплення 1204 року столиці Візантійської імперії хрестоносцями монастир сильно постраждав від завойовників: було втрачено багато його реліквій і скарбів, а сам він був переданий ордену тамплієрів. У другій чверті XIII століття монастир пограбував ахейський князь Жоффруа II де Віллардуен, який вивіз із монастиря до Венеції мощі преподобного Луки (частка мощей залишилася в одному з афонських монастирів). У 1312 році монастир знову був розграбований франками. Пізніше ченці повернулися в нього, але свою велич Осіос Лукас втратив.

@istorium_ua

Труднощі логістики у високогірній війні на Італійському фронті

Логістика в Альпах на Італійському фронті завжди була непростим завданням як Італії, так Австро-Угорщини.

Обидві країни стикалися з великими труднощами при транспортуванні військ, артилерійських знарядь, боєприпасів і вантажів крутими гірськими схилами, де дороги були поганими і часом небезпечними. Для використання мулів у горах потрібно було прокласти відповідні дороги. Тому для транспортування використовувалися шківи, ​​важелі та троси.

Постачання військ на фронті та організація повноцінного прийому поранених також були серйозною проблемою. Найчастіше солдати ставали жертвами не ворожих дій, а сильного холоду Альп.

У війні у високих Альпах перевагу надавали оборонним операціям, хоча були проведені і помітні наступальні операції.

Австро-угорська "Strafexpedition", відома також як битва при Асіаго та Трентинська наступальна операція, відбулася в горах Трентіно у травні 1916 року.

Австро-угорці просунулися вперед напрочуд швидко - близько 8 км за перший тиждень наступу. Проте гориста місцевість невдовзі призвела до наростаючих труднощів із постачанням військ та транспортуванням артилерійських знарядь, необхідні подальшого успіху, і наступ довелося припинити.

У ході війни проводилися й інші менш масштабні наступи на місцеві гірські вершини, деякі з них були кровопролитнішими. Незалежно від того, були успішними чи ні, завжди залишалися проблеми, пов'язані з логістикою.

На фото італійські солдати піднімають на гору 75-мм гармату артилерійську, 1916 рік.

@istorium_ua

Британські солдати переносять 1320-кілограмову гаубицю дорогою неподалік Позьєра, вересень 1916 року.

@istorium_ua

Мармурова скульптура "Христос під плащаницею", 1753 рік.

Автор - Джузеппе Санмартіно

Робота вважається одним із шедеврів світової скульптури, і серед її шанувальників був Антоніо Канова, який безуспішно спробувавши купити її, заявив, що готовий віддати десять років свого життя заради неї.

Скульптура зберігається в капелі Сансеверо в Неаполі, Італія.

@istorium_ua

Перший документально зафіксований страйк в історії стався майже 3200 років тому!

У «Папірусі страйку» розповідається, що у 29 рік правління Рамсеса III (бл. 1157 до н. е.) робітники-будівельники царської гробниці в Дейр-ель-Медіні припинили роботу через оплату та умови праці!

Автором цього папірусу, написаного ієратичним шрифтом, є переписувач Аменнахт. Робітники протестували, тому що не отримали своїх звичайних продовольчих пайків, які становили плату за їхню роботу в Долині царів.

«Рік 29, другий місяць Великої Води, день 10. Сьогодні робоча бригада пройшла повз контрольний пункт із криками «ми голодні!» Цього місяця 18 днів (чоловіки) йдуть і сидять позаду похоронного храму Тутмоса ІІІ». Незважаючи на різні спроби примирення, протест тривав кілька днів. Чиновникам, які намагалися переконати їх повернутися до роботи, робітники відповіли: «Ми тут через голод та спрагу. Ми не звикли до відсутності олій, риби та зелені. Напишіть цареві, нашому досконалому пану, запишіть наші слова і напишіть візиру, нашому начальнику, тому що ми потребуємо нашої провізії».

Єгипетський музей (іт. Museo Egizio), Турін, інв. № Cat. 1880, Італія

@istorium_ua

Мавзолей Цинь Шихуанді: яма з кам'яними обладунками для теракотової армії великого імператора Цинь, Китай, 246 р. до н.е. - 208 р. до н.е.

Яма з кам'яними обладунками розташована на північній околиці села Сячень, між внутрішньою і зовнішньою огорожами, у південно-східній частині мавзолею. У 1997-1998 роках археологи провели дослідження, буріння і пробні розкопки і встановили, що яма мала довжину 130 метрів зі сходу на захід, ширину 100 метрів з півночі на південь і площу понад 13 000 кв. метрів.

Комплекти броні виготовлені зі шматків вапняку однорідної текстури синьо-зелено-сірого кольору та зв'язаних ланками з мідного сплаву, розташованих у ряд по чотири в правильному порядку.

Кам'яна броня виготовлена в натуральну величину, витончена і вельми реалістична, але водночас вона надто тендітна і важка, а отже, не могла мати жодного практичного застосування, будучи лише похоронним спорядженням.

Мавзолей Цинь Шихуанді (кит. 秦始皇陵), район Ліньтун, м. Сіань, провінція Шеньсі, Китай

@istorium_ua

Замок Хохостервіц - середньовічний замок у Каринтії, один із найкрасивіших в Австрії. Замок розташований на доломітовій скелі висотою 160 м, на схід від міста Санкт-Файт-ан-дер-Глан. У сонячну погоду його видно з відстані понад 30 км.

Перша згадка про замок відноситься до 860 року, коли він називався Асторвіца. Це найменування має словенське походження - Островіца і сягає часів слов'янського князівства Карантанія, ядро якого розташовувалося на території сучасної Каринтії. 1209 року Бернард Спанхейм, герцог Каринтії, передав роду Остервіц спадкову посаду виночерпія герцогського двору. У XV столітті останній представник родини Остервіц був полонений під час турецького набігу на Каринтію і помер у полоні, не залишивши спадкоємців. У результаті замок перейшов у володіння герцога Каринтії та імператора Священної Римської імперії Фрідріха III.

На початку XVI століття імператор Фердинанд I передав Хохостервіц наміснику Каринтії Крістоферу Кевенхюллеру. 1571 року спадкоємець останнього придбав і цитадель замку. Він сильно зміцнив замок з метою відбиття турецьких вторгнень, побудував арсенал і чотирнадцять воріт. У результаті його роботи фортифікаційні споруди замку перевершили більшість сучасних аналогів.

@istorium_ua

Як Америка топила хімічну зброю в океані

Після завершення Першої світової війни Сполучені Штати зіткнулися з проблемою: що робити з тисячами тонн хімічної зброї — іпритом, фосгеном, люїзитом? Зберігати їх було небезпечно, знищувати — дорого. Рішення виявилося простим і тривожним: топити в морях.

Ця практика тривала десятиліттями — з 1920-х до початку 1970-х років. Особливо активно після Другої світової війни США скидали застарілі, нестабільні та непридатні боєприпаси у прибережні води та відкритий океан.

Найвідомішою стала операція CHASE (Cut Holes And Sink 'Em — «Продірявити й затопити»). У рамках цієї програми старі кораблі навмисно завантажували хімічною зброєю, пробивали корпуси та затоплювали в морі.

У 1969 році Пентагон офіційно визнав:

- 74 задокументованих випадки морського поховання хімічної зброї;
- 32 з них — біля берегів США;
- 42 — біля узбереж інших країн.

На дні океанів досі лежать сотні тисяч хімічних боєприпасів — мовчазна, але небезпечна спадщина ХХ століття.

@istorium_ua

Хочеш побачити, якою була Україна 100 років тому?

Це не підручник — це живі фото. Це не вигадка — це моменти, які зупинив об’єктив.

📜 Канал «Історія в фото» — це:
📷 Луцьк, якого вже не існує
📷 Вулиці Слов’янська, коли ще не було асфальту
📷 Історії, про які мовчить Google

Поринь у минуле — воно говорить мовою фото: 🔗https://t.me/+xDxgRiy9LTNjNTcy

Ви знаєте, що особливого в цьому шматку водопровідної труби? По-перше - йому майже 2 тисячі років, а по-друге - це труба з будинку знаменитої імператриці Валерії Мессаліни. Датується приблизно 47 роком н. е.

Хоча сам по собі міський водопровід був цілком звичним явищем у Римській імперії, дозволити собі мати водогін просто в будинку, а не просто на вулиці, як у більшості, могли тільки дуже багаті та впливові люди. Ба більше, наявність водопроводу в будинку була символом статусу, доступним дуже небагатьом. Тому нерідко на свинцевих трубах відливали ім'я власника вілли чи будинку.

На цій трубі напис перекладається з латині як: «Найзнатніша пані Валерія Мессаліна». Так, та сама Валерія Мессаліна (бл. 22 - 47/48 рр. н. е.) - третя дружина римського імператора Клавдія, сумно відома своїми любовними пригодами і розбещеністю. Її було страчено за наказом чоловіка після того, як він дізнався про її зради.

Щодо матеріалу: так, свинець - не найкращий вибір для водопроводу. Але загалом це не було критичним, бо вода в трубах не застоювалася, а їхня внутрішня поверхня швидко покривалася вапняним нальотом, що захищав від контакту з металом.

Музей Wellcome Collection, Лондон, Велика Британія

@istorium_ua

Стародавня православна церква Абуна Йемата Гух, побудована в VI столітті н.е. ефіопськими християнами на висоті 2500 метрів.

@istorium_ua

Андре Массена - найжадібніший маршал Наполеона

Хабарництво і казнокрадство йшли з Андре Массена нога в ногу. Він опускався до того, що особисто вимагав трофеї у підлеглих. Уже на острові Святої Єлени Наполеон писав: «Массена був справжнім грабіжником. Він постійно входив у частку з армійськими постачальниками та інтендантами. Я багато разів говорив йому, що, якщо він припинить зловживання, я подарую йому 800 тисяч або навіть мільйон франків».

Після того як у 1806 р. Массена привласнив 6 млн 400 тис. франків, що призначалися на утримання ввіреної йому Неаполітанської армії, Бонапарт «озвірів душею» і наказав негайно конфіскувати запозичені Массеною гроші, які той завбачливо встиг заховати в одному з банків Ліворно. Андре настільки засмутився, що зліг із гарячкою і довго потім плакався всім оточуючим: «Я бився, служачи йому, а він був настільки жорстокий, що забрав у мене мої вельми скромні заощадження, вкладені в банк у Ліворно!»

Але полководець так втягнувся в ці брудні грошові історії, що ніяк не міг із них вибратися. Згодом Наполеону настільки набридли донесення про казнокрадство Массени, що він став... заплющувати на них очі, мотивуючи свою поведінку вельми вагомим аргументом: «Массена володіє таким військовим талантом, перед яким треба схилятися і не згадувати про його недоліки, оскільки вони є у всіх людей».

Сам Массена пояснював свою «хворобу» дуже просто: «Слава - прекрасна річ. Але ж її не покладеш у банк!» Наполеон, який швидко розкусив головний секрет свого маршала, удосталь дав йому перше. Він отримував понад мільйон франків на рік, більше платили тільки Бертьє: 1,5 млн.

Про те, що Массена неймовірний жмот і до непристойності скупий, ходили численні розповіді. У знаменитій битві під Ваграмом Массена, який незадовго до цього пошкодив ногу, під безперервним обстрілом ворога пересувався у відкритій колясці, запряженій четвіркою білих коней.

Після битви дехто натякнув Андре, що непогано було б нагородити і форейтора та кучера, які ризикували нарівні з ним своїми життями. Массена прислухався до голосу розуму і навіть оголосив, що має намір подарувати по 200 франків кожному з сміливців. Але коли хтось із його штабних офіцерів висловився в тому сенсі, що Массена розщедрився і буде виплачувати кожному з цих своїх відданих слуг щорічну пенсію в розмірі 200 франків, то з маршалом ледве не стався інфаркт! Він дико закричав, що за своєї бідності може собі дозволити тільки одного разу заохотити їх обіцяними 400 франками на двох!

@istorium_ua

Різьблена кам'яна посудина із зображенням бранців, що борються, і двох аристократів майя. Гватемала, пізній класичний період, 600-900 роки н.е.

Зверху і знизу - чотири зображення глечика з різних ракурсів, у центрі - його розгортка з нанесеним червоним пігментом зображенням. Посудина вирізана з кальциту настільки тонко, що її стінки здаються напівпрозорими - світло проходить крізь них.

На зображенні два бранці запекло б'ються один з одним, використовуючи як стилети... загострені людські стегнові кістки. Праворуч - владика, правитель міста (курить сигару?) у розкішному вбранні, ліворуч - Itz'aat, «мудрець», один із вищих жерців. Вони готові подати своїм «гравцям» нові «стилети», яких у них явно в надлишку.

Поруч із бранцями - ієрогліфічні підписи з їхніми іменами і зазначенням місцевості, звідки вони були взяті. У верхній частині посудини напис неясного змісту - текст і приблизний переклад наведено в коментарях.

Розміри: діаметр - 19,05 см, висота - 22,86 см.

Музей мистецтв округу Лос-Анджелес (англ. Los Angeles County Museum of Art, скор. LACMA), інв. № M.2010.115.87, США.

@istorium_ua

Станцетта, найменована Габінетто делле Маскере, частина музею Піо-Клементино, створена 1771 року папою Клементом XIV і доповнена Пієм IV.

@istorium_ua

Найбільш везучому хлопчику все-таки не пощастило в 1937 році

Короткий переклад допису з англійської газети Daily Express:

Хлопчик із першої сторінки востаннє на першій сторінці

12 разів одинадцятирічний Віктор Холмс із Бертон-стріт, Пендлбері, Ланкашир, уникав смерті. Тринадцятий раз смерть забрала його.

Тричі його рятували від утоплення в озері недалеко від його будинку: один раз отримав травму, застрягши між колесами фермерського воза. Потім його збив мотоцикл. Двічі його збивали автомобілі.

Коли Віктор експериментував із банкою карбіду, вона вибухнула, і він отримав серйозні опіки. Одного разу на нього напала німецька вівчарка. Пізніше він був ошпарений. Коли робітники осушували те саме нещасливе озеро біля його будинку, він прийшов подивитися, послизнувся і ледве не потонув у багнюці, але робітники встигли його витягнути.

Потім він поранив ногу. Розвинулося зараження, і протягом року хірурги боролися за його життя. Зрештою його виписали з лікарні Парк. Девіхулм. Але незабаром він знову підхопив сепсис і його доставили в лікарню Джеріко в Бері.

Сьогодні йому зробили операцію, він начебто одужав, але потім стався рецидив, і він помер.

@istorium_ua

Ацтекський кам'яний ритуальний ніж, Мексика, XIV - XVI століття

Нехай його веселий оскал і вирячені очі вас не обдурять. Свого часу він вселяв жах ворогам ацтеків. Текпатль - мовою науатль «крем'яний ніж», але його нерідко робили з обсидіану - вулканічного скла. Використовувався під час людських жертвоприношень. Двостороннє лезо ножа кріпилося до дерев'яної ручки, іноді прикрашеної різьбленням або мозаїкою. Втім, і інші месоамериканські народи використовували його для тих самих цілей.

Основним призначенням текпатля були саме жертвопринесення, заради яких, власне, ацтеки вели війни і брали супротивників у полон. Так, наприклад, за допомогою цього ножа жрець міг розсікти грудну клітку полоненого і витягнути з неї серце, що ще б'ється. Також, іноді жерці і прості люди такими ножами наносили собі порізи на різних частинах тіла: вухах, язиці, статевому члені. Кров, що стікала з ран, збирали в ритуальну посудину як дар богам. Але текпатль міг знаходити своє застосування і на полі бою - ацтекські воїни носили його на поясі.

Національний музей антропології (ісп. Museo Nacional de Antropología), Мехіко, Мексика

@istorium_ua

Фрагмент інтер'єрів Церкви Іль-Джезу, Палермо, XVI-XVII ст.

Архітектурний стиль - італійське бароко.

@istorium_ua

Лісоруб з Нового Орлеана, (англ. The Axeman of New Orleans) — серійний убивця, який діяв у Новому Орлеані (штат Луїзіана, США), а також в околицях із травня 1918 по жовтень 1919 року. Ймовірно, також він скоював злочини й раніше — 1912 року. Вбивця нападав на своїх жертв із сокирою. Іноді за допомогою того ж інструменту він виламував двері, аби потрапити до будинку. Злочини припинились так само неочікувано, як й розпочалися. Поліція так й не змогла упіймати Лісоруба. Його особу досі не встановлено, хоча існує декілька припущень.

Не всі жертви Лісоруба гинули. Але дикість його нападів тримала в страхові величезну кількість людей. Першими жертвами були люди італійського походження. Газети писали, що можливо ці вбивства були організовані мафією. Але ця версія відпала після подальших злочинів. Серед жертв Лісоруба були й вагітна жінка, й малолітня дитина, зарубана просто на руках в матері. Лісоруб, здавалося, був натхненний злочинами Джека Різника. Він писав уїдливі листи до міських газет, в яких натякав на майбутні вбивства та стверджував, що він не людина, а демон з пекла.

Найвідомішим є його лист від 13 березня 1919 року, опублікований у газетах. Лісоруб писав, що наступне вбивство відбудеться 19 березня через 15 хвилин після приходу півночі. Він обіцяв не чіпати лише тих людей, які в цей час будуть слухати джаз. 19 березня всі розважальні заклади були переповнені, а професіонали та аматори грали джаз просто на вулиці. Жодних убивств цієї ночі не сталося. Хоча, не всі містяни тоді злякалися Лісоруба. Деякі написали листи у відповідь до газети, в яких запрошували вбивцю навідатись до їхніх домівок та подивитись, хто кого вб'є. Один з мешканців ввічливо попросив Лісоруба не виламувати вхідних дверей й навіть пообіцяв лишити відчиненими вікна.

Кримінальний оглядач Колін Вілсон припускав, що Лісорубом, можливо, був такий собі Джозеф Момфр. У грудні 1920 року його нібито застрелила удова Майка Пепітоуна, останньої відомої жертви Лісоруба. Ця версія Вілсона стала доволі популярною. Але інший оглядач, Майкл Н'ютон, дослідивши всі можливі поліцейські зведення та судові протоколи, а також архіви газет, не зміг знайти жодних даних про людину на ім'я Джозеф Момфр. Також він не знайшов жодної інформації про те, що вдова Пепітоун була заарештована за вбивство чоловіка. Вдалося виявити лише один факт. 16 травня 1912 року невідомий зловмисник заліз у будинок та застрелив італійську сімейну пару. Чоловікові вдалося вижити, його дружина померла. У газетах головним підозрюваним було згадано людину на прізвище Момфр. Якщо Момфр й дійсно був Лісорубом, то італійці стали першими жертвами майбутнього серійного вбивці.

@istorium_ua

Мозаїчна маска з іклами, пізній посткласичний період майя, 1200-1520 рр. н.е.

Моторошно, чи не так? Використані матеріали: дерево, бірюза, нефрит, черепахові панцири, черепахи, черепашки, раковини, глина, смола, кістки, волосся, зуби людини і тварин. Матеріали, використані для прикраси цієї маски (насамперед нефрит і бірюза), були придбані майя через торгівлю з далекими регіонами.

Бірюза, імпортована з латиноамериканського південного заходу, була рідкістю в районі майя до посткласичного періоду. Сам стиль маски відображає естетичну традицію, спільну для пізніх майяських і міштекських культурних центрів.

Розміри: 13,65 x 13,34 x 8,26 см. Інформація про обставини і точне місце знахідки в музейному описі на сайті музею відсутня.

Доколумбова колекція музею Думбартон-Окс (англ. Dumbarton Oaks), інв. № PC.B.557, Джорджтаун, округ Колумбія, США

@istorium_ua

Цей мовчазний страж охороняє палац, точніше його руїни, правителів династії пізньої Шан уже понад три тисячі років. Іньсюй, Китай, 1250-1046 рр. до н.е.

Так, це не поховання на цвинтарі, а жертовна яма, знайдена поруч із фундаментом палацу. Воїн сидить із піднятою головою, тримає свою алебарду, готовий до сутички.

Від кого і що він охороняє? Живі воїни стояли біля дверей палацу, захищаючи правителів від змовників або бунтівників. Але в цього вартового завдання значно відповідальніше: він захищав палац від злісних духів, посланих магами і чаклунами.

У мертвого воїна, озброєного магічною нефритовою алебардою, це вийде краще, ніж у будь-якого живого стража. Адже померлий перебуває в іншому вимірі/світі, недоступному для живих, йому не потрібен відпочинок, і він точно ніколи не піде зі свого поста.

Іньсюй (кит. 殷墟; букв. «Руїни Інь») - археологічний пам'ятник на місці останньої столиці династії Шан, сучасний Аньян, провінція Хенань, Північний Китай.

@istorium_ua

З волинкою проти куль: історія Білла Мілліна
6 червня 1944 року, пляж «Сворд», Нормандія. Під шквальним вогнем, серед вибухів і криків поранених, один чоловік кидався в очі — він ішов берегом у кілті та грав на волинці. Його звали Білл Міллін. Він був єдиним волинщиком, який висадився разом із союзниками на французьке узбережжя.

Використання волинщиків у бойових операціях було офіційно заборонене — надто небезпечно. Та командир елітного шотландського загону лорд Ловат лише відмахнувся:
— Це англійський наказ. А ми — шотландці.

Міллін ступив на берег першим, під звуки власної музики. Він грав, поки навколо вибухали снаряди та падали солдати. Коли полонили німецьких снайперів, їх спитали, чому не стріляли в нього. Відповідь була проста:
— Ми подумали, що він божевільний. Пожалкували.

Міллін був не просто музикантом. Він став символом духу — впертого, вільного, незламного. Разом із Ловатом він дійшов до мосту через Орн, продовжуючи грати попри обстріли.

Він вижив, дожив до 88 років і помер у 2010-му. А вже у 2013 році на французькому узбережжі відкрили пам’ятник волинщику, який грав крізь війну.

@istorium_ua

Це зображення воїна Наска з відрізаною головою ворога, розписна посудина культури Наска, датування - 410-650 рр. н.е.

Наска вважали такі голови джерелом сили - духовної, фізичної та магічної.

Місце знахідки - південне узбережжя Перу. Загальні розміри: 28,8 x 16 x 17 см. Вага - 680 грамів.

Художній музей Клівленда (Cleveland Art Museum), інв. № 2012.116, Огайо, США

@istorium_ua

Руїни і реконструкція Кой-Крилган-кала - храму-фортеці, збудованої в IV-III ст. до н.е. хорезмійцями, суч. Каракалпакія, Узбекистан

Циліндрична двоповерхова будівля храму-цитаделі діаметром 44 метри була оточена могутніми кріпосними стінами. Простір між храмом і стінами забудовано житловими будівлями. Навколо фортеці знаходиться рів, який у давнину заповнювався водою. Це зороастрійський храм вогню, який також міг використовуватися як гробниця хорезмійських правителів.

Саки (скіфи) зруйнували його бл. 200 р. до н. е., але пізніше він був перебудований у звичайне укріплене поселення, яке проіснувало до 400 р. н. е.

@istorium_ua

У XVII столітті в Ісландії існував один незвичайний спосіб розбагатіти. Амбітні приятелі укладали між собою угоду, пов'язану зі створенням пари загадкових «некро-пантів» (або штанів смерті), які, як вірили, принесуть своєму власникові незліченне багатство.

Але щоб роздобути цей магічний предмет гардероба, необхідно було дотриматися цілого ритуалу, пов'язаного з повагою до померлого.

Спочатку потенційний «донор» за життя повинен був дати дозвіл на використання свого тіла після смерті в цих темних цілях. Здавалося б, абсурд, але, мабуть, у ті часи люди були готові повірити в будь-що, аби отримати фінансове благополуччя. Після того, як людина вирушала на той світ, чаклун (або, скоріше, чорний археолог) таємно викопував її тіло.

Сам процес створення некропантів вимагав певної спритності. Зі шкіри померлого, від талії і нижче, акуратно вирізали єдиний шматок, що за виглядом нагадував сучасні колготки. Потім це «трико» одягав на себе чаклун, а фінальним штрихом було поміщення дрібної монети (найчастіше вкраденої у вдови) в мошонку цих шкіряних штанів.

Прикмета свідчила: варто лише вдягнути ці некропанти, як багатство саме попливе в руки. Швидке збагачення було майже гарантоване - принаймні, так увірували жителі суворої ісландської землі.

Історія про некропантів багатьма розглядається як легенда, частина темного фольклору Ісландії, не підкріплена реальними документами. Мовляв, байка про жадібність і містицизм жителів холодних північних земель - і не більше того.

Але в музеї ісландської магії та чаклунства, розташованому в містечку Холмавік, виставлена вельми реалістична копія цих самих некропантів. Її створив місцевий художник з костюмів, натхненний стародавніми переказами.

@istorium_ua

Австралійці ховають Манфреда фон Ріхтгофена з повними військовими почестями.

Вони також поставили меморіальні вінки, на одному з них було написано: «Нашому галантному і гідному ворогу».

@istorium_ua

Думаєте Помпеї чи Геркуланум? Ні, це Ефес - римське місто в Малій Азії (Антолія, сучасна Туреччина), II-IV століття н.е.

Ліворуч реальне фото, а ось праворуч - цифрова реконструкція будинку в Ефесі. Ці будинки на терасах на схилі гори були поховані величезним зсувом, спричиненим землетрусом 614 року н.е.

@istorium_ua

Монетарна система середньовічної Європи

Після падіння Римської імперії монетна система Риму зберігала своє існування; в обігу залишалися римські золоті соліди і срібні денарії. Зміна грошової системи на континенті відноситься до епохи Каролінгів і приписується Карлу Великому. Тоді у володіннях Карла (а пізніше фактично в усіх країнах Західної Європи) було запроваджено срібну монету - денарій. 12 денаріїв становили солід, 20 солідів - лібру (фунт).

Ці монети поширилися по всьому континенту, отримавши в різних країнах свої національні найменування: у Франції - лівр, су, деньє; в Італії - ліра, сольді; в Англії - шилінг (солід) і пенс (денарій); у Німеччині - пфеннінг (денарій). З XI-XII ст. у Франції, Німеччині, а пізніше і в Скандинавських країнах широкого поширення набула срібна марка, що дорівнювала приблизно 2/3 фунта. З розвитком міст прогресуюче зниження вартості денаріїв зумовлює необхідність введення більш повноцінної монети - «товстих» денаріїв: італійський гроссо, англійський грот, французький гро, німецький грошен, празький гріш. Ці гроші стають основою розрахунків у великій (зовнішній) торгівлі; у звичайних же, дрібних угодах продовжували домінувати колишні денарії (деньє, пфеннінги, пенси). У межах кожної країни вони були надзвичайно різноманітними і мали різну вартість. Так, у Північній і Середній Італії в середині XIII ст. існувало п'ять основних грошових районів: венеціанський, міланський, флорентійський, генуезький і п'ємонтсько-савойський, у кожному з яких домінувала своя місцева монета, однакова за назвами, але різна за цінністю. У Франції основне суперництво точилося між паризьким і турським деньє, причому переважання було за останнім. Нерідко місцева монета виходила за межі своєї території та функціонувала в інших країнах; англійські пенси, наприклад, мали ходіння у Франції, празькі гроші - у Німеччині. Тому встановлення точного ареалу середньовічних грошових систем - завдання великої складності, що вирішується по-різному в кожному конкретному випадку.

До XIII ст. країни Західної Європи не мали власної золотої монети: у великих торгових операціях та інших розрахунках використовували злитки з дорогоцінних металів або їхній брухт.
У середземноморській торгівлі були в ходу арабські (манкузії, маработини) і візантійські (перпери) золоті монети. Лише в XIII-XIV ст. починається карбування європейської золотої монети: в Італії - флорини (Флоренція), дженовіни (Генуя), дукати (Венеція); у Франції - екю, флорини та ін.; у Німеччині - гульдени. Ці золоті гроші від самого початку стають фактично інтернаціональним засобом платежу, отримавши широке поширення в багатьох країнах.

Загалом середньовічний грошовий обіг, незважаючи на гадану одноманітність, характеризується винятковою строкатістю та складністю: спочатку майже кожен шляхетний сеньйор, а також великі міста володіли правом карбування власної монети, яка, незважаючи на одноманітність назв, відрізнялася від сусідньої як за вмістом дорогоцінного металу, так і за реальною цінністю. Крім того, широко розповсюджений процес «псування» і падіння реальної вартості монети робив монети різних років випуску неоднаковими навіть для однієї й тієї ж області. Так, у Флоренції за століття (з початку XIV до початку XV ст.) вартість розмінних грошей впала майже втричі (з 29 до 80 солідів за флорин). Строкатість грошового фонду до кінця розвиненого середньовіччя дещо зменшувалася у зв'язку зі зростанням ареалу загальнодержавної королівської монети (Англія, Франція, Іспанія).

@istorium_ua

Буксирування пошкодженого танка після битви під Ам'єном, серпень 1918 р.

@istorium_ua

Будинок Пораненого Ведмедя в Помпеях, I століття н.е.

Цей будинок незвичайний тим, що затиснутий між двох інших будинків і має неправильне планування, мабуть, пов'язане з тим, що його будували вже після сусідських, і будівельникам довелося вмістити його в обмежений простір.

Прямо біля входу за дверним прорізом на відвідувача чекає мозаїка з традиційним римським привітанням «Have» і зображенням пораненого ведмедя. Його вразили двома дротиками, якщо перший він вирвав із рани і зламав, то другий завдав йому тяжкої рани, з якої виливається багато крові. Можливо, це епізод вдалого полювання за участю власника будинку.

З боків від входу розташовані дві невеликі таберни, де продавали випивку та їжу. В одній із них на стіні знайшли графіті: «Тут можна випити всього за одну монету. За дві монети можна випити найкращого вина. Фалернське можна випити за чотири монети».

На 5-ій ілюстрації картина художника Луїджі Баццані 1927 року; таберна, що примикає до входу в римський будинок (domus). Картина явно натхненна Будинком пораненого ведмедя. Порівняйте з 4-ою ілюстрацією - картиною 1882 року - вхід до Будинку пораненого ведмедя.

Археологічний парк Помпей, Reg. VII, Ins. 2.45, Кампанія, Італія

@istorium_ua

У листопаді минулого року виповнилося 75 років епохальній битві за замок Гравенстен.

137 студентів з університету Гента захопили 16 листопада 1949 року середньовічний замок Гравенстен. Вони вивісили плакати, протестуючи проти чергового підвищення цін на пиво - з двох до трьох франків за кухоль. Битва вибухнула неабияка, було задіяно поліцію, жандармерію і пожежників, а також водомети і штурмові драбини. Студенти, своєю чергою, відбивалися гнилими овочами.

У підсумку молодь битву програла, всіх учасників заарештували, але під тиском громадськості студентів наступного дня вранці відпустили без жодних наслідків для них. Власне ніхто на «захоплення» замку на початку не зреагував, поки студенти не «обстріляли» гнилими помідорами поліцейський патруль, що проходив повз них біля стін замку, і ось тоді вже пішла забава.

Відтоді студенти Гента щорічно 16 листопада святкують «Гравенстен», як найепічнішу студентську забавку в історії.

Замок XII століття Гравенстен, Гент, східна Фландрія, Бельгія

@istorium_ua

Надзвичайний дорогоцінний артефакт - корона Реккесвінта, короля вестготів, Іспанія, VII століття, Іспанія

Реккесвінт ніколи не носив цю корону, її спочатку створили за його наказом, щоб принести її в дар до церкви. Основна частина виробу - діадема-обруч з тридцятьма індійськими сапфірами і тридцятьма перлинами, оправленими в золоту філігрань; вона підвішена до навершя з гірського кришталю за допомогою ажурних ланок у формі серця, а з неї звисають інкрустовані гранатом підвіски-літери, що складають слова «RECCESVINTHUS REX OFFERET» («Дар короля Реккесвінта»). Під нею висить золотий хрест, також інкрустований дорогоцінним камінням.

Висота з підвісками - 80 см. Розміри власне діадеми: висота - 10 см, діаметр - 20,6 см, товщина - 0,9 см. Знайдена 1858 року у складі скарбу «Скарб Гуарразара» в руїнах церкви в монастирі Санта-Марія-де-Сорбасес за 11 км від Толедо.

Національний археологічний музей Мадрида, інв. № 71202, Іспанія

@istorium_ua

Неперевершена арочна дубова стеля часів Генріха VIII для його Великого залу в палаці Гемптон-Корт, Англія. Закінчена 1534 року, будувалася з використанням навичок суднобудівників. Робота найвищої майстерності та інженерного генія.

У його досконалості - його краса. Минуло п'ять століть - весь палац був неодноразово перебудований, але стеля і стіни цієї зали залишилися тими самими, що і за Генріха VIII - єдине збережене з тієї епохи приміщення палацу.

Такі стелі - вершина готичної архітектури Англії, вони давали змогу перекривати великі простори, які неможливо було перекрити звичайними балками, оскільки їхня довжина та міцність не давала змоги цього зробити.

Розміри залу: довжина - 33 м; ширина - 12,2 м; висота - 18,3 м.

@istorium_ua