🌀ТУРЕЧЧИНА І УКРАЇНА: ВЛАДІ НА ЧАСІ, А ОПОЗИЦІЇ НЕНАЧАСІ
Превентивне придушення: як влада в Туреччині та Україні б'є по опозиції до того, як вона встигне заговорити
У сучасних авторитарних системах репресії більше не чекають протестів. Вони настають раніше, ніж вулиця встигне озватися. Туреччина та Україна — дві дуже різні країни, але логіка політичного придушення, яку ми бачимо останні місяці, має спільне ядро — превентивність.
Туреччина: зламати спротив до його початку
Близько двох місяців тому турецька влада раптово оприлюднила звернення Абдулли Оджалана — ув’язненого лідера курдського руху, що десятиліттями провів в ізоляції. У зверненні він закликав до роззброєння РПК. Цей крок, зроблений, імовірно, під тиском, дезорієнтував і деморалізував курдський спротив. Частина його прихильників сприйняла заяву серйозно.
Одразу після цього влада завдала другого удару — арештувала мера Стамбула Екрема Імамоглу, провідного опозиційного лідера і реального конкурента Ердогана. На момент арешту не було жодної хвилі протестів. Ні з боку курдів, ні з боку ліберальної опозиції. Саме це й було ознакою нової тактики — не гасити протести, а не допустити навіть їхньої появи.
Турецьке суспільство, утім, відреагувало — соцопитування показали, що більшість не підтримує арешт, а в містах почалися мітинги. Курдське населення на низовому рівні приєдналося. Проте курдські лідери — не всі. Частина зберігає мовчання, інші — висловлюються обережно.
У паралель влада заявляє про масштабні операції проти терористичних загроз. Затримано понад 1100 осіб. Хто вони? У багатьох випадках — нібито пов’язані з РПК. Але реальних нападів останнім часом майже не було. Загроза — швидше образ, який виправдовує зачистки.
Це класичний приклад авторитарної превенції: знищити опонентів ще до того, як вони почнуть діяти, вдарити по об'єднанню сил до того, як вони домовляться. Змусити мовчати — не в процесі боротьби, а на самому її початку.
Україна: паралельна логіка
В Україні теж усе відбувалося «до». Спочатку — несподіване й до кінця не пояснене усунення Валерія Залужного, одного з найпопулярніших публічних діячів. Потім — відставки і звільнення близьких до нього генералів. Згодом — санкції, хвиля обшуків і підозр щодо Петра Порошенка, ключового опозиційного політика і єдиного, хто досі залишався активним гравцем на проєвропейському крилі.
Так само, як у Туреччині, ці дії не були відповіддю на якісь реальні масові протести. Вони мали всі ознаки упередженого знешкодження потенційної альтернативи ще до того, як вона оформилась у силу.
І як у Туреччині, влада супроводжує це все мовою «загроз». В Україні йдеться про «ворожі впливи», «втрати дисципліни», «ризики політичної дестабілізації». Та в жодному з випадків немає прямого підтвердження, що ці особи готували змови.
Два різні фронти — одна логіка
Туреччина намагається добити останні осередки курдського спротиву в Сирії та Іраку. Україна — намагається перекроїти внутрішній політичний ландшафт перед виборами чи після війни. Але логіка спільна: нейтралізувати всіх, хто може бодай теоретично кинути виклик.
Світ реагує мляво. Туреччина важлива для Заходу як геополітичний гравець. Україну підтримують через війну. Але ця підтримка дедалі частіше супроводжується запитаннями про стан демократії.
І там, і там влада хоче перемагати до того, як почнеться боротьба. І там, і там опір стає можливим лише тоді, коли стає запізно.
Підпишись на ТК
БРИГИНЦЯ🇺🇦