Знову нагадую за збір. Дуже сумний привід, але на тій останній нервовій клітині, яка в мене залишилась на сьогодні, я прошу вас закинути ще трошки, аби закрити хоча би вартість окулярів.

Вони мають страждати.

Посилання

Коли мені було пʼятнадцять, я фантазувала, що на свій шістнадцятий день народження вколюсь веретеном та засну на сто років. За ці сто років моя кімната заросте трояндами та покриється сухими шипами, а потім я прокинусь, і життя почнеться знову.

У середу мені двадцять пʼять, і зараз я нагадую собі іншу казкову персонажку. Пам’ятаєте, в казці Андерсена про Русалоньку вона поміняла хвіст на пару ніг, і морська відьма пообіцяла їй, що кожен крок буде таким, ніби вона ступає по гострих ножах?

Ось це, хоч і не настільки драматично, звичайно. Позавчора мені зняли гіпс, і тепер я намагаюсь знову вчитись ходити. Ноги відчуваються чужими, і я крокую на них дуже повільно, обережно — і знову почуваю себе частиною світу людей, які можуть рухатись, гуляти, чиї руки не зайняті милицями. Добре що за це не довелось віддавати голос, як русалоньці — лише двадцять баксів за роботу медбрата. Голос при мені.

Поки я чекала на зняття гіпсу у лікарні, спеціально приставлена до мене англомовна дівчина відвезла мене в кафетерій поснідати, і по дорозі спитала, мов, а чи ти розмовляєш місцевою? Я всміхнулась: йде восьмий місяць мого життя тут, а я тільки нещодавно навчилась вимовляти імена учнів так, щоби вони розуміли, що це я до них звертаюсь. І те не всіх. Не розмовляю, коротше, ні.
— Ну як це? Ти ж зрозуміла, коли тебе питали в кафетерії, чи тобі каву з молоком чи чорну, і ціну теж зрозуміла.
— О, то я така впевнена, тільки коли йдеться про їжу. А щодо ціни — та я знаю тільки цифру «пʼять».

Вона сміється. Я теж сміюсь. Угорську я теж почала розуміти саме з цифри «пʼять», до речі. Кому треба вчити номери, коли їх можна поступово розшифровувати, як шпигун?

На двадцять пʼятий день народження в мене знову є лише одне бажання, виконати яке може тільки одна людина у світі. Пʼять попередніх новорічних бажань збувались рівно навпаки — в двадцятому ми не поїхали за кордон, в двадцять першому і двадцять другому не здох путін, в двадцять третьому та четвертому не закінчилась війна, а в двадцять пʼятому я написала на папері просто імʼя людини, а через два місяці ця людина відʼїхала у армію. Death Note якийсь.

З днями народження так само. Бажала гроші — йобнула інфляція: тримай свій мільйон, тільки в угорських форінтах, можеш купити на нього повітря. В якийсь момент я вирішила провести експеримент і побажати, аби путін НЕ здох, раптом це так і працює. Не допомогло. Може, звичайно, він здох і зараз ним керують три карлика у плащі — якщо так і виявиться, ви знатимете, кому дякувати.

Зараз, напевно, я нічого бажати не буду. В мене все є, навіть ноги знову дві, чого ще хотіти? Загадаю щось типу «склянку пива», піду куплю собі склянку пива і започаткую рік, коли бажання збуватиму самостійно.

А якщо комусь захочеться мене привітати — ви знаєте, що робити. Дякую.

Якщо у вас, як в мене, є потреба конвертувати лють в донати, то нагадую про збір.

Також дуже прошу про ваші репости, зараз це особливо актуально.

Аби розбавити безкінечні пости про збір, скоро щось красиве напишу, але поки що нічого не йде в голову, є тільки бажання щось робити, робити і робити, аби втамувати лють і заглушити втому.

Вот вам и правые политики: выпендривался, выпендривался, и вдруг осознал, что он не Виктор, а женщина Марина

Вибачте за мову але це дуже смішно