Повертаємося додому на кілька днів. Відчиняємо двері - усе стоїть на своїх місцях. Рідні обіймають, ставлять чайник, розповідають про свої справи. Але для нас усе вже інакше. Ми звикли до іншого темпу життя, де неправильний крок може стати останнім, де головне - тримати позиції й берегти побратимів.
Ми слухаємо про плани, роботу, покупки, іноді навіть про сварки через дрібниці. І ловимо себе на думці, що нам важко в цьому брати участь. Не тому, що нам байдуже, а тому, що наша реальність інша. Там, звідки ми повернулися, немає місця на довготривале планування, там день має значення, а ніч - ціну.
Ми не хотіли цієї війни. Ніхто з нас не прагнув стати солдатом. Але коли війна прийшла в наш дім, ми не могли залишитися осторонь. Ми взяли зброю не тому, що мріємо воювати, а тому, що не хочемо втратити те, що маємо.
І ось ми вдома. Проводимо час із рідними, намагаємося запам’ятати кожен момент, відчути прості речі, які для інших буденні, але для нас - майже розкіш. Проте в голові вже лунає відлік. Скоро знову збирати речі, знову їхати туди, де наша присутність має найбільший сенс.
Для чого це все? Для них. Для тих, хто живе, працює, ростить дітей, будує майбутнє. Для того, щоб був дім, у який завжди можна повернутися.