Капітан Ігор Костевко на псевдо Рубін поліг 19 серпня 2022 року поблизу міста Сіверськ на Донеччині. Офіцерові було 59 років.

Ігор жив у Золочеві на Львівщині. Був штурманом морської авіації в/ч 42882 та в/ч 62250 Тихоокеанського флоту. Із миротворчою місією служив у В’єтнамі. Після закінчення служби займався бізнесом. Любив землю, посадив сад і любив за ним доглядати.

Під час повномасштабного російського вторгнення чоловік долучився до лав 103 окремої бригади тероборони ЗСУ.

«Ігор – батько двох чудових дітей і дідусь п’ятьох онуків. Допоміг дітям здобути вищу освіту, твердо встати на ноги. Завжди був поруч зі мною і в горі, і в радості. У нього багато друзів, із якими завжди був чесним, першим простягав руку допомоги», – розповіла дружина захисника.

Посмертно Ігоря Костевка нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У нього залишилися дружина Ірина, донька Жанна, син Віталій, онуки Володимир, Ілля, Давид, Марко та Ігор.

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Молодший сержант Станіслав Ахвердієв на псевдо Сніжинка поліг 6 травня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Яструбине на Сумщині. Йому було 29 років.

Станіслав жив у місті Золочів Львівської області. Опанував професії кухаря та офіціанта вищого розряду. Працював у ТзОВ «Карпатська джерельна».

Чоловік боронив незалежність України ще за часів АТО, тож із початком повномасштабного російського вторгнення знову взяв до рук зброю. Воював у лавах 103-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.

За гідну службу Станіслава нагородили медалями «За військову службу Україні» та «Ветеран війни», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Сміливий, відважний, добрий. Справжній патріот своєї Батьківщини», – сказала мати Тетяна Віталіївна.

21-річний Єгор Істранов отримав поранення 19 лютого 2025 року на виїзді зі села Станіслав, що на Херсонщині.

У його поштову автівку влучив російський FPV-дрон. Машина згоріла вщент. Поранений чоловік ще декілька годин переховувався, поки вороги вистежували евакуаційну команду. Надалі за життя Єгора боролися лікарі, проте не змогли врятувати. 29 березня його не стало…

Єгор був родом із Херсона. До повномасштабної війни з сім'єю жив у селищі Антонівка, та після постійних сильних обстрілів переїхав в Зимівник.

Працював водієм в Укрпошті, де займався доставкою гуманітарної допомоги, пенсій, посилок. Вільний час проводив з родиною. Мріяв після війни побудувати будинок, розпочати власну справу.

«Це був хлопчина з гарними, сяючими очима. Відповідальний, веселий, завжди готовий прийти на допомогу колегам. Безстрашний, сміливий, сильний духом! Спраглий дізнаватися нове, навчатися», – розповіла колега Вікторія Гончевська.

У Єгора залишилися тато, мама і бабуся.

Нікіта Забіла мріяв стати розробником додатків Apple. Почав опановувати ІТ-спеціальність. Проте мрія залишилась нездійсненною.

Під час повномасштабної війни Нікіта став захисником. Воював у лавах 3-ї окремої штурмової бригади.

19 серпня 2023 року в бою з російськими окупантами Нікіта загинув. Ціною свого життя він врятував побратимів.

У воїна залишились батьки, брат, інші рідні, кохана.

«Це була честь для мене — бути з таким гідним чоловіком, як ти», – поділилась кохана Марія.

20 квітня Нікіті мало б виповнитися 25 років, проте назавжди 23…

Сергій Слизун весь вільний час присвячував футболу. Часто жартував, що вже старий, і скоро повісить бутси на стіну. Однак щоразу продовжував грати.

Сергій із родиною жив у селі Дніпровка Запорізької області. Працював на агрофірмі. З дружиною виховав двох дітей, мав онуків.

Син Максим теж захоплювався футболом. У вересні 2022 року він раптово помер під час одного з матчів. А через два роки не стало і Сергія…

Чоловік боронив Україну в лавах 110-ї окремої бригади територіальної оборони. Був стрільцем 115-го батальйону. Загинув 20 серпня 2024 року поблизу села Приютне Запорізької області. Сергію назавжди 49 років. Поховали воїна поруч з сином.

«Ще одна важка втрата для мене та моєї родини… Мої найкращі Янголи тепер разом... А нам залишили тільки сум, біль та памʼять про них…», – сказала дружина Сергія, Світлана.

Рідні, друзі та побратими поділилися спогадами про Сергія Слизуна.

28-річний Владислав Стіхіляс загинув унаслідок ворожої атаки на Кривий Ріг 4 квітня 2025 року.

Владислав здобув ступінь магістра за спеціальністю «Геодезія та землеустрій». Із другого курсу пішов працювати.

Спершу це була робота у мережі кінотеатрів Мультиплекс, згодом – в Макдональдсі й магазині Спортмастер. Останні понад сім років працював в магазині одягу New Yorker.

Та ключовим заняттям у житті Владислава був спорт. Він був тренером з фітнесу – на тренажерах та ТРХ-петлі в рідному місті.

А ще Владислав любив малювати, закінчив художню школу. Оформлював веб-сторінки й активно розвивався в цьому напрямку. Йому вдавалося поєднувати роботу в магазині, спортзалі й графічний дизайн.

«Він був дуже чесним, порядним, добрим і справедливим! – розповіла мама Світлана Кузьменко. – А ще у мого сина було чудове почуття гумору. Він завжди був готовий прийти на допомогу».

💔У ніч проти 23 листопада 2022 року російська армія завдала удару по пологовому будинку міста Вільнянськ на Запоріжжі.

У той момент Марія Кам’янецька щойно погодувала свого новонародженого сина Сергійка та поклала його спати.

Після ворожого удару жінка з сином опинились під завалами. Марія вижила, хоч була поранена. Сергійко Подлянов став однією з наймолодших жертв цієї війни.

Хлопчик загинув через два дні після свого народження. Його фото, зроблене мамою в перший день життя, стало єдиним його портретом.

Читайте історію Сергія у тексті Меморіалу.

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Лейтенант Роман Хрупчик на псевдо Хром помер 19 квітня 2024 року від поранень, які отримав поблизу села Терни на Донеччині.
Захисникові було 28 років.

Народився Роман на Волині в селі Лахвичі. Здобув фах міжнародного економіста у Київському національному торговельно-економічному університеті. Остання професія, за якою працював, – фахівець з маркетингу. З родиною проживав в місті Бровари Київської області.

Під час повномасштабної війни боронив країну в лавах 60 окремої механізованої Інгулецької бригади.

«З 2014 року, бувши студентом, брав участь у мітингах та протестах. Він любив Україну. Зі слів побратимів, був дуже хорошим і справедливим командиром. Був прекрасним чоловіком і батьком, сином, яким пишались батьки. Надійним плечем для сестри та брата», – написала дружина Анастасія.

За героїзм Роман був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».

Вдома на Романа чекали батьки, дружина, донька, сестра брат, друзі.

Життя Людмили Вареник відібрала російська ракетна атака на місто Суми 13 квітня 2025 року. Ворог вдарив двома балістичними ракетами по середмістю. Людмила була в автобусі на передньому сидінні. Туди влучив російський снаряд.

Людмилі було 63 роки. Народилась у місті Ворожба на Сумщині. Жила у Сумах.

Здобула середню спеціальну освіту за фахом швачки, також закінчила курси закрійниці.

Працювала на Сумській фабриці, де шили спецодяг. Згодом влаштувалась модельєркою на взуттєву фабрику. Опісля працювала кухаркою в Державному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус» імені Івана Харитоненка. Уже на пенсії влаштувалася прибиральницею в ОСББ.

«Ми з дружиною мали щасливий шлюб, прожили душа в душу 34 роки. Дружина була щирою, доброю, дуже щедрою, справжньою. Вона була нашою Берегинею роду. Удома був спокій і затишок завдяки саме їй», – розповів чоловік Микола.

У Людмили залишились чоловік, син і сестра.

Едуардові Двухіменному було 60. Він народився в селищі Станиця Луганська. Коли йому виповнилося сім, родина перебралася до Миколаєва. Юнаком він пройшов строкову службу в Білорусі. Воював в Афганістані.

У цивільному житті чоловік працював за фахом: спершу був помічником машиніста, а потім – машиністом локомотивного депо ТЧ-8 в Миколаєві.

Едуард обожнював футбол, хокей, риболовлю, чудово катався на ковзанах. Уболівав за футбольний клуб «Барселона» (Іспанія). Підтримував Революцію Гідності на Майдані Незалежності в Києві, куди їздив разом із сином Євгенієм.

Із початком повномасштабного вторгнення чоловік долучився до лав 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Обіймав посаду гранатометника. Ніс службу на Луганському та Донецькому напрямках.

Едуард Двухіменний загинув 15 червня 2023 року. Він перебував у полоні в російському місті Володимир. Туди боєць потрапив у квітні 2022-го з селища Зарічне, що на Донеччині.

🔻Читайте історію Едуарда Двухіменного на сайті Меморіалу.

Микола Патяка жив у Бердянську Запорізької області. Був підприємцем – вирощував сільськогосподарські культури.

Він знав, чого хоче, швидко ухвалював рішення і досягав своїх цілей.

Життєрадісний, добрий, надійний – Микола був опорою для дружини та дітей.

Під час повномасштабного російського вторгнення чоловік долучився до Сил оборони. Служив у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха.

«Людина була везуча. Я ніколи не могла подумати, що з ним щось може статися. Але в квітні 2023 року він загинув», – каже дружина Ольга.

Микола Патяка поліг 18 квітня 2023 року біля села Водяне на Донеччині. Йому назавжди 42 роки.

🎥 Спогади про захисника дивіться у відео Меморіалу.

Олександр Федосов загинув під час повномасштабного вторгнення у Маріуполі. Його разом із дружиною Наталею розстріляли російські військові 14 березня 2022 року на вулиці Поштовій, 43.

«Батьки загинули в своєму домі... Коли туди зайшла російська армія, то почала стріляти по будинках з танків. Це 17 мікрорайон. Вони вибігли сказати, що тут люди, і були розстріляні», – розповіла невістка Алла.

Олександрові було 66 років. Він народився та проживав у Маріуполі. Працював на металургійному комбінаті імені Ілліча в цеху здоров'я та благоустрою. Був токарем. Про нього відгукувалися, як про дуже талановиту людину й майстра своєї справи.

В Олександра Федосова залишилися син, невістка і внуки.

Старший онук після побаченого в Маріуполі вирішив стати військовим.

Іван Павлюк родом з Вінниччини, а майбутню дружину Катерину зустрів у Житомирі, де навчався на історика.

Закохані разом доєдналися до війська. Служили у 8 полку оперативного призначення імені Івана Богуна (нині 14 бригада оперативного призначення «Червона калина»), що у складі Нацгвардії України.

З 2019 року Іван брав участь в ООС. Згодом з дружиною стали інструкторами з бойової підготовки відділення інструкторів.

Іван був професіоналом у військовій справі. Став наставником і другом для багатьох. Мав авторитет у командирів. Наполегливо йшов до цілей. Багато уваги приділяв спорту, займався пауерліфтингом. Через всеобізнаність отримав псевдо «Google».

Веселий, люблячий, турботливий, надійний – таким чоловіком був для коханої дружини.

Іван Павлюк загинув 17 квітня 2023 року біля селища Спірне на Донеччині. Воїну назавжди 24 роки.

Захисник нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни», орденами «За мужність» ІІІ ступеня та «За мужність» ІІ ступеня (посмертно). Посмертно отримав звання «головний сержант».

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Старший солдат Михайло Зварич на псевдо Шеф помер 4 липня 2021 року у Львівському військовому шпиталі внаслідок інсульту. Захисникові було 39 років.

Народився Михайло в селі Струтин Львівської області. Мав середню спеціальну освіту кухаря 3-го розряду.

Захищав Батьківщину у складі 14-ї окремої механізованої бригади, був кухарем 3-ї роти.

«Мій брат помер ще до повномасштабної війни, але його смерть пов'язана із захистом України. Він був постійно в АТО, і його організм повністю виснажився – що фактично і стало причиною смерті. Тепер все життя нам буде його бракувати. Доброго, веселого, щирого», – розповіла сестра Леся.

Із найближчих у Михайла залишилися батьки, донька та сестра.

Катерину Невкипілу знайшли загиблою в дитячій кімнаті власного дому. Російська армія обстріляла приватний сектор селища Обухівка на Дніпропетровщині 18 жовтня 2023 року.

Катерині був 31 рік. Жила в Обухівці. Займалась домашнім господарством і виховувала двох доньок – 13-річну Сніжану й півторарічну Аделіну. Старша донька того дня була в школі, а молодшу Катерина встигла взяти на руки й закрила собою.

«Моя сестра, найрідніша моя. Катя, напевно, єдина людина, яка завжди мене підтримувала: правий я чи ні – вона була на моєму боці. І це було для мене так важливо», – розповів рідний брат Антон.

У Катерини залишилися доньки, чоловік, мама, тато, брат й інші рідні.

Втрата коханого на війні – трагедія. Проте часто це ще й історія сили, яка може підтримати інших, хто переживає горе.

Ви можете поділитися тим, що допомогло вам, або тим, що зберігає пам’ять про кохану людину. Це може бути творчість, щоденна справа, особливий ритуал, важливі слова — будь-що. Це може стати цінною підтримкою для інших, хто проходить подібний шлях.

🔻Поділіться своєю історією в цій короткій формі

Опитування проводить фонд Маємо жити. Також у проєкті беруть участь Культурні сили, простір ПроЖИТИ та Платформа пам'яті Меморіал.

Нещодавно ми спільно провели панельне обговорення, а команда Культурних сил представила кліп «Місто наречених» на пісню Саші Чемерова як присвяту жінкам, які втратили своїх коханих у війні.

Це наш внесок у розвиток культури підтримки в нашому суспільстві. Ми шукаємо способи бути поруч із тими, хто втратив близьких, і зберігати пам’ять.

Також ми хотіли б допомогти поширювати в медіа історії, які допоможуть жінкам, які втратили коханих чоловіків на війні.

Художниця Маргарита Половінко була родом із Кривого Рогу. Вона закінчила факультет образотворчого мистецтва Дніпропетровського театрально-художнього коледжу, а згодом — Національну академію образотворчого мистецтва, де спеціалізувалася на станковому живописі.

У 2024 році вона стала парамедикинею-доброволицею, займалася евакуацією поранених, а згодом офіційно долучилася до складу 3-ї окремої штурмової бригади.

Один з творів Маргарити — щоденник, який малювала кров’ю. Вона мріяла завершити його після закінчення війни.

5 квітня Маргарита Половінко загинула на фронті. Поховали художницю та військову на Алеї Слави у Кривому Розі.

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Сержант Володимир Бяложевський на псевдо Кіборг поліг 7 вересня 2022 року поблизу села Максимівка на Харківщині. Під час бойового завдання він зазнав смертельної вибухової травми. Тепер воїнові назавжди 31 рік.

Володимир народився у місті Золочів Львівської області. У 2009 році закінчив Золочівський професійний ліцей і опанував професію будівельного столяра, паркетника. У цивільному житті працював оператором конвеєра на фабриці морозива ТМ «Златка». Любив тварин, природу та ходити по гриби.

Чоловік був учасником АТО, отримав відзнаку «За оборону Донецького аеропорту» та орден «За мужність» ІІІ ступеня. Під час повномасштабного вторгнення Володимир повернувся до лав захисників. Боронив Батьківщину у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Був кулеметником у розвідувальному взводі.

Посмертно Володимира нагородили медаллю «За військову службу Україні».

Вдома на нього чекали батьки Галина Степанівна та Роман Володимирович.

Павло Петриченко був справедливим, рішучим, його активність і лідерство надихало багатьох.

Павло народився у Києві, здобув вищу освіту в Національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Був учасником Революції Гідності, а згодом доєднався до численних ініціатив, пов’язаних із боротьбою за справедливість і права громадян.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Павло займався волонтерством у Благодійному фонді Сергія Притули. У квітні 2022 року вступив до лав 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Займався аеророзвідкою. Згодом став командиром відділення БпЛА.

У 2023 році його було відзначено нагородою Головнокомандувача ЗСУ — «Золотим хрестом». Також нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Павло Петриченко загинув 15 квітня 2024 року на Донеччині. За день до свого 32-го дня народження.

У нього залишилися рідні, побратими, друзі та ціла спільнота людей, яким він був прикладом і опорою.

Павло Петриченко був справедливим, рішучим, його активність і лідерство надихало багатьох.

Павло народився у Києві, здобув вищу освіту в Національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Був учасником Революції Гідності, а згодом доєднався до численних ініціатив, пов’язаних із боротьбою за справедливість і права громадян.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Павло займався волонтерством у Благодійному фонді Сергія Притули. У квітні 2022 року вступив до лав 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Займався аеророзвідкою. Згодом став командиром відділення БпЛА.

У 2023 році його було відзначено нагородою Головнокомандувача ЗСУ — «Золотим хрестом». Також нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Павло Петриченко загинув 15 квітня 2024 року на Донеччині. За день до свого 32-го дня народження.

У нього залишилися рідні, побратими, друзі та ціла спільнота людей, яким він був прикладом і опорою.

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Старший сержант Володимир Кокта загинув 29 жовтня 2022 року під час ворожого штурму поблизу села Павлівка на Донеччині. Захисникові було 56 років.

Володимир народився у селищі Ружин на Житомирщині. Закінчив Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. Працював на будівництві. На дозвіллі любив читати книги.

25 лютого 2022 року чоловіка призвали до ЗСУ. Він проходив службу у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Був оператором-навідником.

«Тато був доброю, щирою людиною, люблячим турботливим батьком і дідусем. Мав чотирьох онуків. За відгуками побратимів, завжди вмів підтримати та підставити плече у важку хвилину. Понад усе цінував справедливість. Завжди відповідально ставився до всіх завдань», – розповіла Марина Кокта.

Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У нього залишилися дві доньки, онуки та колишня дружина.

«Це людина неймовірної доброти. Ці голубі очі... Вони завжди світилися, коли бачили сина, доньку. Діти були його гордістю», – Ольга Філіпова згадує чоловіка Віталія.

У перший день повномасштабної війни він пішов до військкомату, щоб стати на захист країни та рідних. Воював у складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ. Брав участь у боях за Сєвєродонецьк на Луганщині, а потім вирушив звільняти Харківщину від окупантів.

Віталій загинув 6 вересня 2022 року біля міста Балаклія.

🎥 Яким був захисник Віталій Філіпов, що любив та які спогади залишив – дивіться у відео пам’яті

43-річний Сергій Донець загинув 9 березня 2022-го в Слобожанському на Харківщині. Того дня російські війська обстріляли селище з авіації.

Сергій Донець народився у селі Червоний Лиман на Харківщині. Мати померла, коли хлопцеві було півтора року. Рідний батько з ними не жив. Сергія виховували дідусь і бабуся. Він вивчився на тракториста. Однак за фахом не працював. Якось поїхав на весілля в Слов'янськ. Там закохався в дружку нареченої і вони побралися.

Сергій займався бізнесом. За 3 роки до повномасштабної війни розлучився і переїхав до дядька у Слобожанське.

«Сергій був дуже спокійний. Ми прекрасно жили разом. В дитинстві я йому був за батька, а останнім часом ми були, як брати – дуже дружили. Мали спільне хобі – риболовлю. Після переїзду до мене він працював у Харкові на будівництвах», – розповів дядько Михайло.

У Сергія залишилися син, дядько, сестра.

Ми – ті, хто пам’ятає.

Щоб знаходити сили боротися. Щоб вшанувати тих, хто віддав життя. Щоб передати спогади дітям.

Бо пам’ять – це зброя.

Футболку «Пам'ять – це твій меч» від Культурних Сил ви можете отримати, зробивши донат на пам’ять для Меморіалу.

Її отримає один/одна з благочинців, хто зробить донат від 200 гривень на дружню банку амбасадора Меморіалу музиканта Саші Чемерова.

🔻 Доєднатися можна до 25 квітня.
🔻 Хто отримає футболку, буде визначено в системі Моно.
🔻Користувачам інших банків варто зазначити у коментарях до донату свій контакт.

🔗 Банка для донату: https://send.monobank.ua/jar/8VLb8usdu4

Усі донати будуть спрямовані на діяльність ГО Меморіал – для вшанування пам'яті полеглих захисників та загиблих у війні цивільних.

🙏🏻Допоможіть команді Меморіалу знайти всі імена убитих в Сумах та розповісти усі історії, аби люди не залишились цифрами статистики…

🔷Якщо ви знаєте загиблих, напишіть нам:
📲 098 379 2169
📧victims.of.russia@gmail.com
▫️або заповніть гугл-форму

🙏🏻Допоможіть команді Меморіалу знайти всі імена убитих в Сумах та розповісти усі історії, аби люди не залишились цифрами статистики…

🔷Якщо ви знаєте загиблих, напишіть нам:
📲 098 379 2169
📧victims.of.russia@gmail.com
▫️або заповніть гугл-форму