Юлія Подрєз:
«Вони знову починають вірити в добро»
Український партнер Pristanište. За програмою «Поспати в тиші» допомагає організовувати і привозити в Будву групи дітей і жінок із гарячих точок України. Кандидат історичних наук, до 2024 року – декан історичного факультету Сумського державного педагогічного університету.
– Ну, ви знаєте: Суми – це 18 км від кордону з Росією. Уранці 24 лютого 2022 року танки їхали швидко. Вони в'їжджали в місто, а ми збирали валізи, на збори у нас було приблизно півгодини. Упакували, звісно, зовсім не те, що потрібно. Я не взяла жодного спортивного костюма, жодного взуття, у якому можна ходити навесні. Зате взяла ошатні речі, наче збиралася у відрядження. Начебто й розуміла, що ми їдемо невідомо на скільки, але судячи з того, що опинилося у валізах, – ніби грала в гру «збери все найкраще», і ця гра має ось-ось закінчитися.
Смішно і боляче згадувати.
Їхали ми світ за очі, точніше – в нікуди. На виїзді встали в затор, швидкість – 10 км, машин море, всі гудуть, чути якісь постріли, ніхто нічого не розуміє, всім страшно. Близько 3-ї години ночі 25 лютого, опинилися у Вінниці. Я сказала – все, далі їхати не можу. Зняли квартиру і прожили в ній місяць, поки ЗСУ не звільнили Суми. Наступного ж дня повернулися і до останнього часу залишалися там. До Києва переїхали після того, як поруч стався приліт, дивом не влучило в наш будинок... У Києві, звісно, все-таки спокійніше. Але важко. Заплющуєш очі – якісь раптом стежки сумські сняться, якими ходила до школи, якісь куточки, про які, здавалося, забула назавжди. Рідні, друзі залишилися в Сумах. Відвідую їх часто.
У травні 2023 року я поїхала в Іспанію, у Сеговію, на міжнародний форум правозахисників. Планувала там говорити про те, що відбувається в Україні, що ми відчуваємо через 1,5 року війни, як живемо під дронами. Мені було важливо всім розповідати, як у нас тут насправді. Про це не напишуть у новинах і навряд чи передадуть по телебаченню будь-якої країни. Це може розповісти тільки свідок, – я. Мій виступ, звісно, був дуже емоційним. Здається, я навіть плакала. Але до цього багато людей у залі, схоже на те, взагалі не знали, що таке Суми, де вони там. А тут хоча б вбили це дивне слово в Google map. Там же, на форумі, я познайомилася з представниками Pristanište. Вони сказали: ми орендуємо шелтер у Будві, там можна зупинитися, давай привеземо ваших людей? Нехай хоч два тижні посплять у тиші.
Я спочатку поставилася до цього скептично: ну що це за двотижневі канікули від війни? Але потім вирішила спробувати. У липні 2023 року ми відправили в Pristanište першу групу – студенти, сироти, батьків втратили на війні. Я не знала, що з цього вийде, і думала, що буду спиратися на їхні враження. Сподобається – продовжимо, ні – припинимо. Молодь повернулася в захваті: спасибі, спасибі, було супер; ми, нарешті, видихнули! Вони гуляли Будвою, ходили на море, загалом, поводилися, як звичайні підлітки, а не як діти, змушені жити у війні. Через місяць ми відправили в Pristanište ще одну групу. Так усе почалося.
Певний – недовгий – час я була в Сумах депутатом обласної ради. Пішла туди з ідеєю реформувати систему шкільної освіти, щоб вчителі більше займалися творчістю і дітьми, менше – паперовою тяганиною, звітами і планами. Але почалася війна, і стало не до тонкощів викладання у школах. Проте мої знайомства з учителями дали змогу знаходити дітей із малозабезпечених, неповних родин, яких справді треба хоч на якийсь час вивезти з війни. І два тижні в Pristanište - по суті, їхній єдиний шанс.
Ще від мого депутатства в мене зберігся контакт із головами сільських адміністрацій Сумщини. Вони теж знають, хто в селищі залишився сиротою, хто втратив на війні чоловіка. Мені дуже важливо, щоб усе було прозоро і справедливо.
⬇️